5 причин, чому 2017-й для України не стане 1917-м

На Україну очікує дуже важкий 2017 рік. Й багато в чому від кожного українця залежить, чи не перетвориться він на криваву баню як 100 років тому, пише у блозі на сайті "Еспресо" журналіст Богдан Буткевич.

Останнім часом в Інтернеті популярні й жарти, й цілком навіть експертні прогнози про те, що, мовляв, 2017-й рік цілком може стати в певному сенсі повторенням 1917-го. Ну там революція, «грабь награбленное» тощо. Варто розуміти, що подібні речі дуже полюбляють розповідати або псевдо-експерти, ласі до легких лайків, або ті, хто робить це за методичками «з-за порєбріка».

Насправді, звичайно, подібність ситуації з апокаліптичними подіями столітньої давності обмежується хіба грою в цифрові аналогії. Еспресо проаналізував, чому все ж таки не варто очікувати 1917-го у 2017-му.

1. Якщо розглядати 1917 рік, то розпочати все ж варто з Лютневої революції, результатом якої стало зречення останнього російського імператора Миколи ІІ. Та політичних причин, які до неї призвели. А причини були дуже прості — абсолютне об'єднання чи не всіх кіл, партій, кружків політичного спрямування, класів проти монархії та самого Романова.

Читайте також: Всі три роки після Революції — це боротьба з системою

Імператора на момент революції ненавиділи всі — й пролетаріат, й інтелігенція/креативний клас, й військові, які вважали його бездарним полководцем, й, що важливіше — еліти.

Олігархи того часу, розбухлі на військових замовленням під час Першої Світової, вважали, імператора та монархію анахронізмом, що заважає їм нарешті взяти владу до своїх рук. Навіть рідні брати плели змову проти нього. В результаті, у відповідальний момент Миколі ІІ просто не було на кого опертися. Та й не було зрозуміло для чого — адже шансів втримати владу в нього не існувало.

Натомість, нічого й близько подібного в Україні ми не бачимо. Звичайно, тих, хто ненавидить Петра Порошенка — дуже багато. Й серед обивателів, які отримали платіжки за комуналку, й серед патріотичної громадськості, яка вважає президента зрадником за Мінськ та Липецьку фабрику, й серед еліт, які він гарненько перетрусив, а в багатьох відібрав улюблені схеми незаконного збагачення, щоб очолити їх самому. Однак нічого спільного з тією лютою, щирою та всеохопною ненавистю, яку відчували тоді всі й вся щодо вищої влади у Російській імперії, зараз в нас немає.

Петро Олексійович планомірно знищує своїх потенційних політичних противників (історія з Садовим — у поміч), й готується до спурту, що допоможе йому піти на другий строк. Він навпаки має досить струнку управлінську вертикаль, контролює майже всі правоохоронні, виконавчі та контролюючі органи. Та й з Верховною Радою в нього цілком конструктивні стосунки (голосування за бюджет — у поміч).

Мабуть, єдине, що може йому завадити — це тільки спроба впровадження найбільш невигідних для України положень Мінських домовленостей через тиск наших західних партнерів. Або злив реального компромату через Онищенка руками російських спецуслужб чи величезної військової невдачі типу провалу липневого наступу російської армії в 1917-му році.

Так само не ввижається й об'єднання проти нього в єдиний фронт всіх його недругів. Якщо Тимошенко загравати з Опозиційним блоком/Партією регіонів й не в новинку, то ось уявити в цьому ряду того ж Саакашвілі якось складно. Невміння українців об'єднуватися іноді буває навіть винідним.

Читайте також: Казанский: Революции редко приносят моментальное процветание

2. Як не крути, але економічна ситуація сторічної давнини в Російській імперії була жахлива. Світова війна висмоктувала всі соки з економіки, а масштабне злодійство у верхах викликало лють у населення, яке нерідко не мало навіть хлібу, особливо у містах. Власне, революція розпочалася саме з хлібних бунтів у Петербурзі.

При всіх величезних негараздах в українській економіці про подібне мова не йде. Та й тут треба розуміти дуже важливий фактор — українці в новітній історії не бунтують через соціальні причини. Цілком можливо, що це в чомусь й ознака інфантилізму в сенсі нерозуміння своїх прав і невмінні їх захищати, однак через гроші в нас революції не влаштовують.

Весь минулий 2016-й рік опозиція намагалася розхитувати цю тему, але все зрештою закінчилося грандіозним пшиком з проплаченою масовкою біля Національного банку. На якийсь інший результат поки що очікувати недругам Порошенка не варто. Так, звичайно, в цьому році в України цілком можуть виникнути серйозні складнощі через можливе обмеження західної фінансової допомоги та необхідності виплачувати міжнародні ж борги.

Однак — й про це говорять й міжнародні інституції — ми вже відштовхнулися від дна, й щонайменше не падаємо, ба навіть зростаємо. Тож поки що економічні фактори теж проти сценарію-1917.

3. Соціологічна, так би мовити, ситуація в Україні та тогочасній Російській імперії — абсолютно різна. Якщо держава Романових була роздерта навпіл між умовно правими та лівими, до того ж, лівими, що були налаштовані досить колаборантськи щодо ворога — Німеччини, то в Україні ситуація геть інша.

Так, у нас, безумовно, теж є, й досить могутня, 5 колона та її прихильники. Так, їх не менше третини населення. Понад те, ця колона має величезні фінансові ресурси. Так, соціологічні опитування показують загрозливі тенденції щодо того, що чимала частина населення не відчуває війни й не вважає її «своєю», досі бажає примирення з РФ.

Однак, як свідчать науковці, за останні 2 роки відбувся гігантський злам у мисленні українського суспільства в західному напрямку. Тобто, до двох третин українців бачать своє майбутнє виключно у союзі з Заходом у широкому сенсі цього слова. Звичайно, зараз, коли вступили в епоху реакції, проросійські сили зроблять все, щоб розгорнути все назад.

Але існує й ще один дуже важливий фактор — активна меншість суспільства, яка була авангардом Революції Гідності, яка пішла на фронт у складі добровольчих з'єднань та досі волонтерити, яка хоч і подекуди, але зайшла до влади. Ось ці 5-7 % населення є найбільшою гарантією від будь-яких спроб будь-кого збурити маси чи розгорнути геополітичний вектор країни.

Якраз в 1917-му році такої активної меншості в РІ не було, що й дало згодом змогу більшовикам розпалити вогонь громадянського конфлікту. До цього додамо, що хоча українська ідея ще не оформлена остаточно, однак та її частина, яка говорить про те, що ми не хочемо бути Росією, працює досить міцно. До десяти тисяч загиблих на фронті та мільйони біженців її цементують як ніщо інше.

4. На відміну часів 100 років тому в українському суспільстві очевидним є тренд на небажання вирішувати питання внутрішньої політики збройними методами.

В Російській імперії всі хотіли крові й не боялися її, тому вона й почала дуже швидко литися. До цього додамо масштаби м'ясорубки Першої Світової, до якої було залучене чи не все населення. На відміну від цього, абсолютно більша частина України війни не відчуває, а з закінченням мобілізації вона взагалі перестала напряму стосуватися переважної більшості населення.

Так само, люди, згідно всіх соціологічних опитувань, більш-менш розуміють, що при всьому неприйнятті сьогоднішньої влади, але будь-які спроби її збройного повалення можуть призвести до делегітимізації української державності в очах західного світу. Так, звичайно, відіграє свою роль фактор величезної кількості нелегальної зброї на руках у населення. Однак поки що абсолютна більшість воліє нею користуватися для самооборони, а не в якості методу вирішення політичних конфліктів.

Читайте також: Чому без Революції гідності все було би значно гірше

5. Й наостанок фактор внутрішньополітичної ситуації. Якщо 100 років українське політичне поле було абсолютно ворожим щодо одне одного, то в Україні ситуація геть інша.

Наразі в нас при владі по всі боки всіх барикад — одні й ті самі люди, так звані «комсомольці 80-х». Які прекрасно розуміють одне одного й сприймають політичну боротьбу як «міжсобойчик», а не кривавий герць до смерті, як це було 1917-го і пізніше.

Так, безумовно, останні кілька буремних років підвищили ставки, однак все ж в глибині душі у того ж Порошенка на багато більше спільного з Рінатом Ахметовим, ніж з якимось громадським активістом, що виріс на Майдані. Багато в чому саме цим пояснюється те, що вже майже за 3 роки після Революції Гідності ніхто з вищого керівництва часів Януковича так і не поніс покарання. Навіть ті, хто не злякався й не втік до РФ.

Тому спільність олігархічних інтересів, як це парадоксально не прозвучить, наразі відіграє іноді позитивну роль в тому сенсі, що жодному з олігархів не прийде до голови накручувати чернь на бунт в стилі «граб награбленное». Тим більше, всі наочно побачили, до чого це призводить на прикладі Донбасу.

Отже, підсумовуючи, можна сказати, що рік на Україну очікує дуже важкий. Й багато в чому від кожного українця залежить, чи не перетвориться він на криваву баню як 100 років тому.

Сообщить об ошибке — Выделите орфографическую ошибку мышью и нажмите Ctrl+Enter