Андрухович: Зимові спогади, або роздуми про Бога

Ближче до Різдва лізеш у спогади – як то воно було зі снігом, заметілями та кучугурами. У шістдесяті й на початку сімдесятих. Іншими словами, в дитинстві. А також відразу після нього. При цьому шахрайка-пам'ять витягає на показ якісь винятково прекрасні засніжені краєвиди. Чи не живопис «малих голландців»? У тих фантомних спогадах снігу завжди по вище поясу, на деревах повно снігурів, а морози такі, що мимоволі починаєш розуміти, чому про них кажуть «тріскучі». І все це разом називається Святом.
Потім настають цілі роки й десятиліття безсніжності. В умовах нашого урбаністичного занедбання це жахливо потворно. Тобто не просто жахливо і не просто потворно, а саме жахливо потворно. Щороку ці переповнені смітники, фактичне розширення території відходів на всю територію нашого існування. З міріадами розвіяних вітром по всьому краєвиду старих поліетиленових пакетів, торбинок, мішечків. Сміття, яке витісняє життя. Увесь бруд нашого нехлюйного виживання. Те, чого не було в дитинстві (як стверджує пам'ять). І тут вона, можливо, не бреше.
Але я насправді збирався згадати про інше. Грубо кажучи, я про Бога збирався.

Читайте також: Застеляйте столи та все килимами: підбірка українських різдвяних листівок. ФОТО
Бо було так, що ще одна дуже сніжна зима випала нам, хто пам'ятає, в середині дев'яностих. При цьому була вона ще й напрочуд довгою: почалась у листопаді 1995-го, а закінчилась у квітні 96-го. Така то була зима.
Якраз напередодні Різдва озвався майстер, якому я замовив балконну раму. Не знаю, на біса було мені склити той балкон, але всі склили (й донині, здається, склять), і я піддався. Жити в суспільстві й бути від нього вільним неможливо, казав один мудрагель. Мабуть, через це я й піддався.
Майстер вимагав негайно ту готову раму в нього забрати. А ще наполягав, що він сьогодні ж її примоцує на моєму балконі. Тож я покинув усе на світі й побрів снігами зі свого далекого мікрорайону в його ще дальший. А потім ми під дедалі несамовитішу заметіль, ще глибшими снігами, двиганили удвох ту раму назад до мене. Припускаю, що було в цьому щось біблійне. Несення хреста. Ті самі голландці, але вже не малі, а великі.
Працюючи з рамою в мене на балконі, майстер, статечний і ставний чолов'яга років за шістдесят, вирішив нагоди не марнувати і поставив мені пару запитань загальноонтологічного змісту. «От ви, молода людина, взагалі хоч іноді задумуєтеся про то, що в цьому світі не всьо так просто й над нами є якась вища сила?» – запитав для початку. Я зрозумів, що переді мною свідок Єгови і з цієї хвилини максимально уважно попрацювати над версткою «Перверзії» мені вже не вдасться. Але я відповів так, наче про ніякий єговізм ні сном ні духом. «Знаєте, – сказав я, – це тільки для нас із вами, сучасних людей, стоїть питання, чи Бог узагалі є. А для наших прародителів Адама і Єви такої проблеми не існувало: вони Його ледь не щодня бачили так, як оце я вас».

Читайте також: Добра звістка до свят: в історії можливо все – навіть зміни на краще
Майстра така відповідь трохи заскочила, він закотив очі, розмірковуючи, але врешті стримано мене похвалив: «Це добре, що ви таке знаєте». І тут же виправив: «Адам і Єва не могли бачити Бога. Але вони чули Божий голос». «Яка різниця? – спитав я. – Головне, що вони не мали сумнівів у Його існуванні. Й ми з вами теж не повинні їх мати».
Майстер гаряче зі мною погодився і протягом наступної години, не перестаючи кріпити раму, розгорнув переді мною основи єговістського вчення. Він робив це по-простому й по-буденному, не як релігійний діяч або теолог, а як майстер столярно-теслярної справи. Кілька разів я підступно намагався збити його на манівці всілякими християнськими прийомчиками, але він упевнено вирулював. Одинадцять тисяч праведників, що їх буде воскрешено до Життя Вічного після нищівного і справедливого Армагедону, забовваніли на підступах до недалекого вже Святвечора. Одинадцять тисяч, усього тільки одинадцять. І не мільйонів, а тисяч. А всі інші згинуть назавжди. Всі інші люди, мається на увазі.
«Хіба може Бог бути таким злим?» – запитав я, навряд чи зауважуючи, що після християнських починаю вдаватися до атеїстичних штучок. «Він є який є, – відказав майстер. – Бо він Бог. От ви лиш подумайте, чого в нього ім'я Єгова?». Я знизав плечима. Сказати майстрові, що насправді Ягве? «Єгова, – пояснив майстер, – бо всьо, що є на світі, всі дерева, доми, звірі, моря, океани, гори, зірки, а також ви і я, всьо належить Єму. Всьо воно Єго. І ви Єго, і я Єго. От чого він Єгова».
По цих словах, майже водночас із появою першої зірки, він і закінчив свою балконну роботу. Розраховуючись із ним, я поцікавився, чи в їхній громаді святкують Різдво Ісуса Христа. «Тільки смерть, – відповів він. – Різдво святкувати не можна, бо тоді сталося велике горе і вирізали повно маленьких дітей. Як таке можна святкувати?».
Я не знав, що на це відповісти. Тобто я, може, і знав, але не відповів. Коли ріжуть немовлят, краще помовчати.
Старий невдовзі пішов до своїх, я лишився при своїх.
Обидва ми, як на те, лишилися при своїх.
Веселих нам усе-таки Свят.

Юрій Андрухович

Сообщить об ошибке – Выделите орфографическую ошибку мышью и нажмите Ctrl+Enter