Чи можна зберегти сім’ю, розділену кримським кордоном

"Я ніколи не думав, що буду знімати цей фільм. Якби я міг його не робити, я б його не робив" – ця фраза пролунала на початку показу документальної стрічки "Рідні". Її автор – Віталій Манський, російський кінодокументаліст, який народився й виріс у Львові. Його родина живе в різних куточках України: в Одесі, Донецьку, Севастополі. Після початку озброєного конфлікту між Росією та Україною режисер поїхав до всіх своїх родичів у гості, але не сам. Він узяв із собою камеру.

Я ніколи не думала, що писатиму цей текст. Ніколи не думала, що буду сидіти в кінотеатрі в 11-му ряді й жадібно ловити кожний рух і жест героїв, щоб знайти відповідь на головне запитання. Через три роки воно не втратило своєї актуальності, й, напевно, уже не втратить ніколи: "Як мені зараз поводитися з тими, кого я називаю й завжди називатиму рідними?"

Читайте також: Як прискорити повернення Криму й Донбасу

Пам'ятаю, як батьки жартували, коли я була маленька: якщо колись я захочу піти з дому, то цілий рік зможу подорожувати по Криму від родичів до родичів, залишаючись у кожного на три дні, й нікому не набриднути. У мене велика родина. Кількість сестер і братів навіть боюсь перераховувати, а коли починаю розповідати про них, люди плутаються та постійно уточнюють імена. Є ті, з ким я майже втратила зв'язок, ті з ким постійно спілкуюся, ті з ким зараз відновлюю стосунки. Коли я навчалася в сьомому класі, сталося так, що ми з мамою опинилися фактично на вулиці. Утім, уже за кілька годин ми з речами й абсолютно "розбиті" сиділи на кухні її двоюрідної сестри. Хазяйка меланхолічно заварювала чай, її чоловік намагався всіма силами мене підбадьорити, троє дітей постійно бігали навколо нас і просили хоч трохи з ними пограти. У квартирі нас було дев'ятеро, плюс кішка Сильва й кілька собак, яких діти підбирали на вулиці й періодично приносили в дім. Так ми прожили близько року. Я з усмішкою й безмежною вдячністю згадую ті часи.

Коли влітку 2014-го я приїхала додому, то перше, що побачила, – прапор із трьома кольорами на нашому будинку та усміхненого дядька, який розвів руки для обіймів. Менш я за годину рідні зібралися за столом і спалахнув перший скандал. Здається, я кинула на підлогу пульт. Відтоді, доки ми перебували у Криму, усі охочі дивитися новини робили це в навушниках. З бабусями, яких у мене три, усе було складніше: я максимально стримувала себе. Я стримувала себе, коли приїхала в гості до однієї з них і під час нашого чаювання вона кричала мені щось про Порошенка, Майдан, каратєлєй і референдум. А я намагалася хоч слово вставити й розповісти про те, як закінчила університет із червоним дипломом. Ми так і не дійшли до цієї частини розмови. Моя друга бабуся, напевно, провела зі мною більше часу, ніж батьки. Ще перед першою поїздкою на вже окупований півострів, під час розмови у скайпі, вона побачила в моїй кімнаті синьо-жовтий прапор. Після цього, так само як і я, вона з усіх сил тримається й не торкається цієї теми. А третя бабуся перед черговим моїм від'їздом намагалася подарувати мені глобус: "Там Крим вже позначений як Росія, візьми, спеціально для тебе купила". Ні, вона не знущалася, а справді робила це від щирого серця. Від подарунка я відмовилася, аргументувавши, що маю багато речей і буде незручно везти, а потім цілу ніч плакала в задушливому вагоні. І згадувала, як колись одного разу я бачила, як бабуся (та, що намагалась подарувати глобус) голосно сварила свого онука. Він щось узяв без дозволу, а вона кілька разів впевнено й суворо повторювала йому: "Ти розумієш, що чуже брати не можна? Розумієш чи ні?!".Приїзд додому у 2015 році запам'ятався лише одним запитанням семирічної сестри. Вона абсолютно несподівано підійшла до мене й спитала: "Саш, у твоїй країні війна?" Коли я кивнула, дівчинка уточнила: "А з ким ви воюєте?" Я вперше уникла прямої відповіді, опустивши очі.

Читайте також: "Кримська таємниця" нашої еліти

В 2016 році я припинила кидати слухавку, коли розмовляла з батьком. Тому що він припинив наполягати на тому, що мені потрібно отримати російський паспорт. Коли я їздила додому цього року, випадково почула, як він говорив про мене. Казав, що тепер уже мене розуміє, тому що я народилася й виросла в Україні. Своє ж покоління назвав "політичними проститутками", які лише на його пам'яті чотири рази змінювали прапор. Місяць тому, у новорічний вечір, він зателефонував мені і сказав, що зареєструвався в Фейсбуці, щоб читати мої тексти, а тоді передивився всі мої публікації. І на моє стурбоване: "Як тобі?", – тихо відповів, що не можна так розбирати по шматках себе та свого читача. Потім додав, що пишається. У деяких особистих анкетах є запитання: "Ваше найголовніше досягнення?" Раніше не знала, що відповідати, а зараз сміливо кажу: "Мені вистачило сили зберегти дуже важливі стосунки з рідною людиною".

Тож коли я сиділа в кінотеатрі та "знайомилася" із родиною пана Віталія, то пригадувала свою. Якоїсь миті на екрані з'явився знайомий пейзаж і підпис "Севастополь, 2015 рік". Я майже не пам'ятаю, про що йшлося в цьому сюжеті. Адже в голові лишилася єдина думка: я дуже хочу додому. Усіма правдами й неправдами, просто зараз, якнайшвидше. З мого міста почалася війна, і частково з моїх рідних також. За ці три роки я зірвала голос, відстоюючи, пояснюючи, аргументуючи свою позицію й позицію багатьох українців. Але тієї миті я просто хотіла до них – до тих, хто колись був тільки на моєму боці. Стрічка закінчилася, у залі залунали оплески. Під час показу я так і не отримала відповіді на своє наївне питання: "Що робити?" Я знайшла її пізніше, коли просто припинила плекати ненависть. Особливо до своїх, справді рідних, навіть якщо ми по різні боки барикад. Цілком можливо, що цей фільм покажуть у Криму й зокрема в Севастополі. Рідні мої, я вас прошу, подивіться.

Р. S. Якби я могла не писати цей текст, я б його не писала.

Олександра СУРГАН

Сообщить об ошибке – Выделите орфографическую ошибку мышью и нажмите Ctrl+Enter