Допотопні привілеї: згадати про гідність і позбутися упереджень доби феодалізму

Часом жартома, а часом і цілком серйозно суспільний лад, що сформувався в сучасній Україні за останні 25 років, порівнюють із феодальним.

Одна з його ознак – різний набір прав та обов'язків для певних станів. Узяти хоча б межигірський маєток колишнього президента, а нині блогера-початківця Віктора Януковича – реакція суспільства на розкіш і несмак "легітимного" насправді була різною. Не такою вже й екзотичною була думка про те, що "він президент, тож має право". Формула, що статус і посада передбачають цілу купу привілеїв та можливостей, дуже значній частині наших громадян видається чимось цілком природним. Тому депутат у метро, на велосипеді чи в. о. міністра, що подорожує центром сама з наплічником, видається чимось нещирим і піарним, так, ніби "барин решил опроститься". Навіть в інституції, яка в Україні традиційно є в лідерах суспільної довіри, – церкві – всі ці моделі наявні чи не в найбільш карикатурному вигляді: священики на автівках класу люкс (йому можна, він єпископ) чи VIP-прихожани, яким дозволено куди більше, ніж пересічним вірянам.

Читайте також: Не стати овочем: декомунізація по-малоросійськи

Питання навіть не в самій наявності цих привілеїв, а в суспільному ставленні, толерантності до них. Деякі зрушення, щоправда, відбулися. Кияни, наприклад, тепер не стоять у заторах через численні кортежі можновладців, заради яких перекривали рух в і без того змученому транспортними проблемами місті. Майдан навчив громадян заходити до органів державної влади не "ламаючи шапки", тобто без надмірного пієтету до чиновників, часом у неприйомні години, якщо допекло й дотримуватися бюрократичного політесу вже просто немає ані сил, ані часу. Інколи доходить до крайнощів, як-от смітникова люстрація у 2014-му.

Однак архаїчні привілеї вичерпали себе далеко не всюди. Відомо, що армія – структура вкрай консервативна й система прав та обов'язків тут чітко регламентована статутом, який не залишає місця для сентиментів і різнотлумачень. Однак, так само як і в цивільному житті, тут далеко не все регулюється писаними законами. Донедавна більшість українських інституцій були такою собі кривою копією радянських, а ті, своєї чергою, російських імперських. Це дуже просто довести. Модель російської армії до 1917-го – це "их благородия" дворяни-офіцери й неграмотні селяни-солдати. У радянському війську, яке не мало такої соціальної градації, збереглася приблизно та сама сегрегація. Пам'ятаю, як один відставний полковник упевненим тоном і не без ностальгії згадував: "Та немає і не може бути більш безправної істоти, ніж солдат строкової служби. Це просто безкоштовний додаток до автомата".

Такий тип стосунків перекочував до українських Збройних сил і жив там аж до війни, яка змінила багато що. Зараз на фронті молодші офіцери живуть із бійцями в одних бліндажах і якихось зайвих привілеїв не мають. Інша річ – різні перевіряльники зі штабів, перед якими, як і за мирних часів, прийнято влаштовувати показуху й усіляко задобрювати. Недавній приклад – нагородження бійців у Маріупольському аеропорту, де тривалу церемонію на морозі й вітрі мали б трохи полегшити чай і кава. Але не для всіх – тільки для "их багородий".

Читайте також: Чого може навчити філософія?

З тієї самої опери ситуація з уже нагородженими солдатами й офіцерами 54-ї бригади, яких ­пообіцяли повернути на позиції, але просто "забули" в терміналі того самого аеропорту. Інцидент настільки штатний, ба навіть "низькокалорійний" для пострадянської армії, що залишився б непоміченим. Якби не один момент: нинішні бійці – це не перелякані 18-19-річні юнаки, загнані до війська силою призову й закону про загальний військовий обов'язок, а люди нерідко добре освічені та з чималим життєвим досвідом, добровольці, які не терплять зверхнього ставлення до себе. Ну й силу соцмереж ніхто не скасовував. Тож новорічні "пригоди" бійців 54-ї бригади в Маріупольському аеропорту стали причиною швидкого й показового службового розслідування, а головне – уроком для тих, хто досі за інерцією вважає солдата "найбільш безправною ­істотою".

Негласні привілеї – анахронізм, який неможливо заборонити на законодавчому ­рівні. Це радше питання суспільного договору. Ті, хто ніби "може собі дозволити більше", повинні навчитися користуватися лише тим, що дозволено насправді. А ті, хто звик ­виправдовувати заможних прокурорів, хамовитих генералів та чиновників, мають ­згадати нарешті про власну гідність і відкинути всі упередження доби феодалізму. Потреба ­цього вже ­перезріла, бо до Європи "по блату" не ­пустять.

Дмитро КРАПИВЕНКО, "Тиждень"

Сообщить об ошибке – Выделите орфографическую ошибку мышью и нажмите Ctrl+Enter