Гамбіт Юлії Тимошенко

Щойно вщухли американські перегони, як естафету підхопили українські: на тій же території і в тому ж гендерному складі.

Американська естафета

Не те щоб президентська кампанія розпочалась, вона взагалі нон-стоп, але прискорення як фініш: замаячили й дочасні вибори. Дострокові чи ні, а поточна каденція сягає екватора, вибори не за горами. Якщо, зваживши шанси, їх не зірвуть воєнним або надзвичайним станом.

Ні ОРДЛО та Крим, ні прикордонна смуга з РФ та адміністративний кордон з АРК, ні район бойових дій з Авдієвкою, в очах влади на те не важать, а невтішні виборчі перспективи – можуть.

Бо наразі передує Ю. Тимошенко: в Україні давно, що перманентно засвідчують авторитетні соціологічні дослідження, за океаном – від початку нової каденції.

Читайте також: Про Трампа та "туалетну дипломатію"

Білий дім інакше оцінює правління П. Порошенка, ніж кишенькова Національна рада реформ (Голова – П. Порошенко, секретар – Д. Шимків). За звітом якої "Україна зробила більший прогрес у реалізації реформ за останні два роки, ніж за попередні 23".

Є ж умільці, які з серйозною міною так дотепно жартують. Реформи – не голка, не заховаєш, і не біном Ньютона – розкладати не треба: були б реформи – знав би кожний. А таку ялову владу ще пошукати. І не знайти.

Нехай самохвальний рапорт Нацкомісії залишиться на її совісті, точніше – на її сайті.

Нова американська адміністрація на липу "реформаторів" не повелась, і спершу запросила до зустрічі не президента, а лідера опозиції: 2 лютого Дональд Трамп зустрівся з Юлією Тимошенко. Це не дзвіночок – набат.

Так його і сприйняли: інформацію про зустріч інспірували для України по хамському. Що є таким же точним діагнозом психозу, як сама зустріч – чітким означенням пріоритетів.

Американський раунд за Ю. Тимошенко.

Прощання з бізнесом

Я не належу до мрійників, які числять сучасну Україну демократичною. З СРСР не порівняти, але з кращими демократичними практиками – також. Радше маємо те, що політкоректно іменується "контрольованою демократією".

Однак, конкурентна політика змушує владу до активності. І соціальні ініціативи "Батьківщини" дали поштовх вторинним урядовим, подвоєнню мінімальної зарплати.

Крім податкової складової, це й спроба вгамувати комунальну неплатоспроможність. Не встановленням обгрунтованих цін (оптимальний варіант від "Батьківщини"), а паліативом: номінальним збільшенням зарплат і зменшенням субсидій.

Наступний вторинний крок – зупинення Липецької кондитерки. Нещодавно я радив передати Рошен українським дітям. Сталося не зовсім те і не зовсім так, але краще так, ніж ніяк.

Ореол жертовності тьмяніє, як зважити, що фабрика та перетворилась із прибуткової на збиткову. Черга за офшорами, не кажу про бізнес в Україні, якого під час президентської кампанії дехто обіцяв позбутись.

На противагу, Ю. Тимошенко, занурившись у політику, з бізнесу вийшла. Теза вимушеності не проходить. Так, наприкінці 1990-х кучмісти її бізнес відняли, але відтоді була купа можливостей його повернути і помножити. Хоч би у 2008-2009, коли вона була прем'єром при номінальному президентові.

Номінація "Прощання з бізнесом" також за Ю. Тимошенко.

В НАТО? Так! Але як?

Черговий вторинний крок — намір президента провести референдум про вступ до НАТО.

Це – калька з передвиборної акції "Батьківщини": проведення референдуму одночасно з позачерговими виборами до Верховної Ради 26 жовтня 2014 року. З питанням: "Чи підтримуєте Ви приєднання України до Організації Північноатлантичного договору (НАТО) як системи колективної безпеки?".

Тоді референдум зупинили. Не народ, підписалось достатньо, а Центральна виборча комісія імені Януковича. Тож у жовтні 2014-го ініціатори передали 3 мільйони 340 тисяч підписів до Адміністрації Президента. Так президент не лише запозичив ідею, а й отримав базу її прихильників.

Мало якісну ідею взяти, треба її вчасно втілити: вчасність – сіамський близнюк якості. У політиці як у дресс-коді: і смокінг, і купальний костюм вбрання гарне, тільки б не сплутати що – на пляж, що – на звану вечерю.

Ініціатива "Батьківщини" містила певні ризики, але йшла на тлі розгорнутої російської агресії. Обмеженнями були лише спротив українців та окрик Вашингтону.

Читайте також: "Уряд Гройсмана — це корупція і абсолютна некомпетентність в управлінні державою" — Юлія Тимошенко

Мінський меморандум підписано аж 19 вересня, через чотири дні після відмови ЦВК у реєстрації ініціативної групи. В рамках Нормандського формату на тоді провели лише установчу зустріч 06.06.2014.

Під час виборів-2014 тема НАТО вже грала, "Батьківщина" лише створила додану вартість. Консолідуючу і мобілізаційну.

Тоді це була б демонстрація світові українських прагнень, засіб впливу на уряди і народи. Подальший розвиток подій показав, що не зайвий. ЦВК цей шанс зірвала. Власною волею чи волею Банкової?

Тоді референдум був би дипломатичним козирем у Мінську: предметом розміну на реальні гарантії миру і деокупацію. Може і не самодостатнім, проте вагомим.

Ці позитивні фактори наразі мінімізовані, сторони зв'язані нереалістичними Мінськими угодами, глобальне врегулювання у тупику. "Мінськ" виродився в майданчик вирішення питань гуманних (обмін полонених, кількагодинне припинення вогню), але локальних.

Чіткий план видно лише у діях Російської Федерації – анексія ОРДЛО услід Криму. У цьому контексті, освіжити НАТОвський жупел для росіян – подарунок долі.

І якщо назовні це протухла пропагандистська качка, то для внутрішнього вжитку – бальзам: 99% росіян ладні не допустити Україну в НАТО у будь-який спосіб.

Пригадаємо, що агресії СРСР у 1956-му проти Угорщини і у 1968-му проти Чехословаччини обґрунтовувались намірами НАТО захопити ці країни. Без жодних підстав. А тут – заява самого Порошенка! Джекпот.

Кандидати у парламент це круто, народна ініціатива – також. Але формулює і відповідає за зовнішню політику усе ж президент. І говорить від імені держави.

Виникли дипломатичні ножиці: заява України на президентському рівні ставить питання на поточний порядок денний. І якщо Росія готова реагувати негайно, то НАТО – ні.

Питання щодо приєднання України у їхньому порядку денному не стоїть. І референдум його туди не внесе. Російський меч нависне – НАТОвський щит зависне.

В НАТО нам вступити необхідно. Безальтернативно. Якнайшвидше.

Але шлях до цього – офіційна заявка Української держави про бажання вступу, адресована керівним органам Альянсу. Це, як мінімум, поставить українське питання у НАТОвський порядок денний. І створить міжнародно-правові передумови для поширення захисту України силами НАТО, принаймні, на час розгляду заявки.

У рамках цієї логіки, референдум – втрата часу, діяти негайно повинен особисто президент.

Якщо з обставин, відсутніх у відкритому доступі, але відомих президентові, така заявка є небажаною, то логічно активізувати сучасний курс: поглиблення співпраці з НАТО і введення його стандартів, аж до фактичного злиття. Не словом – а ділом.

Але навіщо тоді афішувати референдум, який у цю логіку не вписується?

Найкраще він вписується у логіку народної ратифікації. Подібно до того, як на референдумі 1 грудня 1991 року народ затвердив рішення Верховної Ради про незалежність України.

У кожному разі, президентська копія менш якісна за оригінал від "Батьківщини" понад дворічної давнини. Як і в інших, розглянутих вище випадках.

То може варто копію замінити оригіналом?

Борис БЕСПАЛИЙ для UAINFO

Сообщить об ошибке — Выделите орфографическую ошибку мышью и нажмите Ctrl+Enter