Лінія розмежування у головах

За кілька кілометрів звідси – лінія розмежування. Хоча насправді, як справдливо відмітив хтось із місцевих – у головах.

На в'їзді до Щастя наш водій показує місце, де в нього два роки тому ледь не влучив «град». Повертався на Харків від військових, і тут йому зателефонував знайомий. Пригальмував, доки говорив, попереду, на трасі, почало рватись. «Може і влучили б, – філософствує він, – а може й ні».

В Щасті довго шукаємо другу школу. Зупиняємось, питаємо в чоловіка, що веде за руку дівчинку. Той на мою українську теж починає говорити українською, потім чує від водія російську, повертається на російську.

В школі, в приміщенні їдальні, яке слугує одночасно й актовим залом, на стінах малюнки з козаками. Репродукції робіт Рєпіна, Васильківського, Базилевича, багато дитячих малюнків. Козаки всі однотипні – в шароварах, чубаті, з довгими вусами. На сцені гасло: «Козацька сила – в розумі». Окремо, на стіні, меню: масло, хліб, компот.

– Вікна нещодавно ставили? – Питаю в учительки, показуючи на нові склопакети.

– Ні, – відповідає вона. – Ще до війни. Під час війни довелось міняти лише на першому поверсі – снаряд прилетів на стадіон, осколками вибило шибки. Але останнім часом усе спокійно. Діти повертаються. Хоча спочатку багато виїхало.
Може навіть здатись, що немає жодної війни. Хоча зрозуміло ж – війна зовсім поруч, вона нікуди не поділась, лежить, вичікує

– Куди їхали? – Питаю.

– В Росію, звісно, – відповідає.

Після виступу спілкуємось із жіночками. Виявляється, вони організували курси української. Чуєте, яка в нас українська? – Питають. Хочемо говорити грамотно. На курсах їх 16 чоловік. Вчителька молода й енергійна. Вже було чотири заняття.

Читайте також: Драматичні реалії української мови

Підходить чоловік, розповідає про Луганськ. Говорить, що до війни був там директором заводу. Тепер ось завод «віджали».

– Ну, він хоч працює? – Питаю.

– Куди там, – махає він рукою, – порізали на метал. Вивезли.

– Послухай, – кажу, – Це ж нерозумно. Це ж завод. Він може гроші приносити.

– Але ж цим жити треба, – говорить він. – Я, коли працював, до війни, зранку туди приїжджав і додому повертався лише вночі.

Всі згадують про те, як було до війни. Про те, як жили, як працювали. Говорять без відчаю. Скорше, з печальним усвідомленням того, що так, як було раніше, більше ніколи не буде. Але, схоже, ніхто й не хоче, аби було так, як раніше. Всі хочуть, аби було інакше. Оскільки тоді взагалі не зрозуміло – заради чого все це, заради чого всі ці жертви. В місті справді спокійно, обстрілів давно не було. Може навіть здатись, що немає жодної війни. Хоча зрозуміло ж – війна зовсім поруч, вона нікуди не поділась, лежить, вичікує.

Пам'ятаю, як ми проїздили Щастя в квітні 14-го. Їхали в бік Луганська, оминали блокпост сепаратистів. Гора покришок, радянський прапор вгорі, і жодної живої душі. Де були ті сепаратисти? Й ким вони були? І де вони тепер? І чи тішаться вони тепер лінією розмежування та вивезеними заводами? Зрозуміло – питання в порожнечу.

Читайте також: Жизнь в оккупированном Луганске: время расставило все на свои места

Але якщо заглибитись, я можу згадати, як десятки разів проїздив це містечко в дитинстві, коли всі відстані видавалися такими безкінечними, а сосни й будинки – такими високими. І розжарена траса тонула в призахідному сонячному промінні, яке пробивалося крізь ці сосни, і повернення додому видавалось чимось направду казковим і фантастичним, і це невелике містечко, чию назву ти встигав прочитати на вказівнику, цілком відповідало тому, що ти відчував – щастя, ти відчував щастя, і це щастя було в усьому – в сонячному промінні, в соснових стовбурах, в батьківській присутності.

Час не можна повернути назад. Але я й не хочу нічого повертати, оскільки точно знаю, що є речі, які лишаються з нами назавжди. І ось це відчуття свого місця, своєї території, своєї батьківщини – належить саме до таких речей. І жодна війна, жоден окупант, жодна смерть цього не змінять.

Теплі золоті вогні панельників освітлюють зимову ніч. З приміщення школи вибігають школярі, перекрикуючись, зникають у лютневих сутінках. В темряві похитуються важкі стовбури сосен. За кілька кілометрів звідси – лінія розмежування. Хоча на питання, де саме вона проходить, хтось із місцевих справедливо відповідає – у головах.

Сергій ЖАДАН

Сообщить об ошибке – Выделите орфографическую ошибку мышью и нажмите Ctrl+Enter