Найкоротша історія цінностей: як виникали та змінювалися уявлення про них

На початку 2000-х я відвідував низку семінарів в Інституті філософії Польської академії наук. Поляки тоді тільки обговорювали свою можливість вступу до ЄС. Пам'ятаю виступ одного з лідерів "Солідарності" – Збіґнєва Буяка, котрий сказав приблизно так: "Zczym idziemy do Europy? Z wartościami!" ("Із чим ідемо до Європи? Із цінностями! ") В цьому висловлюванні цінності розумілися як неабиякий скарб, який мають тільки унікальні народи.

Але що таке цінності і яка їх природа? В який спосіб вони існують? Чи утворюють системи й ієрархії та як все це можна пізнавати? Найпоширенішим сучасним розумінням цінностей є підхід, що сформувався в емпіричних соціальних дослідженнях. Тобто, вважається, що цінності є чимось "вимірюваним" шляхом опитування. Натомість я хочу подивитись на проблему цінностей з позицій історії ідей. Тоді цінності можна буде вважати певними конструктами, що так або інак впливають на людську культуру. Власне, цінності тоді потрібно розуміти як щось захопливе, до чого ми прагнемо, а не що нас обмежує, як у випадку з нормами. Цінності розширюють наш горизонт дії, проте їх годі звести до готових уявлень, яких ми постійно жадаємо. Лише трошки подивімось, як виникали та змінювалися ціннісні переваги.

Теорія цінностей (аксіологія) зародилася порівняно нещодавно. Й тривалий час її роль виконувала "тимологія" (грец. "тиме" означало ціну, вартість). Про аксіологію заговорили досить пізно – П'єр Лапі (1902) та Едуард фон Гартман (1908) – адже від античності до ХІХ століття тема цінності виступала контекстом без конкретних увиразнень. І лише зі другої половини того ж таки століття стало зрозуміло, що ось-ось має зародитися нова дисципліна.

Коли ми говоримо "цінність" або "вартість", то маємо на увазі, щонайменше три виміри: властивості речей, які оцінюються чи обмінюються; психологічні риси людини, котра вступає у ціннісні відносини; або й просто пріоритет, важливість.

В античності атрибути цінності мав космос, який мислили як порядок, що заслуговує бодай і на естетичне захоплення. Втім, коли софіст Протагор сформулював тезу: "Людина є мірою всіх речей", постало питання: звідки мусить братися оцінка? До того ж: про яку людину йдеться? Філософи наполягали, що про мудру й, загалом, нормальну, тобто не просто фізіологічно, а й морально повноцінну. Та Платон не погодився з подібним крайнім суб'єктивізмом. На його думку, тільки світ ідей становить систему цінностей як ідеальних сутностей, найвищою з яких є благо. Однак для кого існують цінності або якою є їхня доцільність? Зрозуміло, що є суб'єктивні оцінки, але ж мають бути й об'єктивні цінності. Зрештою, кінікам одразу не сподобалася поклоніння цінностям, адже за подібної догматизації часто відбувається підміна цінностей, наприклад, коли більшість шанує недостойного.

Читайте також: Чого може навчити філософія?

Попри те, що не всі грецькі філософи цінували демократію, саме вона стане вагомою цінністю в майбутньому. Для самих же еллінів становлення культури відбувається на ґрунті свободи, а не панування. Вагома роль відводилася ними публічності як чільній ознаці полісного життя. Приміром, жерці в їхній культурі ніколи не були керівним прошарком. Взагалі влада ставала лише предметом змагання: бути спритнішим, розумнішим, кращим.

Першими, хто почав якщо не будувати теорію цінностей, то принаймні вживати сам цей термін (грец. "аксіа" – цінність), були стоїки. Цінністю вони вважали не тільки благе й узгоджене (здорове і багате) життя у відповідності зі природою, але й обмінну вартість товару. Цінностям протистоїть те, чого треба уникати (невдячність, недосконалість тощо). Так відбувався поступовий перехід від поцінування світу до формування ціннісної орієнтації людини в ньому на добре, корисне чи прекрасне.

У Середньовіччі стало зрозуміло, що людська оцінка не може вважатися досконалою. Тільки Бог здатен поєднати благо, істину, добро і красу. Тоді ж було запропоновано таку символічну ієрархію: цінності (небесний уклад) й антицінності (земний уклад). Згадаймо як Данте вибудовує філософсько-художню систему людських гріхів і чеснот.

Попри цю, на перший погляд, похмуру картину, тоді ж формується цінність, яку нині ми називаємо людською гідністю. Будь-яка людина як створена Богом істота не тільки покликана до відповіді, а так само, як і всі інші, має свободу та рівність перед ним. Тоді ж формується принцип толерантності як цінність. Спочатку це стосується толерантності Бога, бо він терпить людей, ба навіть тих, хто відвернувся від нього. Пізніше, в часи Реформації, Лютер говоритиме вже про свободу совісті перед Богом, коли кожний вільний формувати власні переконання й спосіб життя, які треба поважати. Крім свободи як спасіння від духовного рабства, важливою цінністю залишався внутрішній світ людини, що проявлявся в турботі про душу, позаяк саме вона вважалася осередком самості.

Тим часом назрівало ще одне питання: чи збігаються цінності індивідуальні й колективні?

У добу Відродження, коли людину вважали цінністю, почали з'ясовувати, якою є роль суб'єкта, щоб уже в Новий час визначити найцінніші його аспекти. Якщо в ролі головних його ознак були названі досвід і розум, то поволі почала означуватися й категорія "смак" як здатність виносити судження зі приводу чого-небудь.

У цей період Кант наполягає, що потрібно розрізняти цінності, що скеровуються забаганками (відносні) та розумом (абсолютні). Критерієм розрізнення удаваних (марнославство) і справжніх (моральність) цінностей є обов'язок.

Аж от із другої половини ХІХ століття Герман Лотце запроваджує спеціальну категорію "цінність", під якою розуміє гідність духовного буття людини, що не має нічого спільного зі природничо-науковим знанням. Він говорить про самостійний світ цінностей, який потрібно берегти від позитивістських і прагматичних зазіхань. Тож цінність має інтерсуб'єктивний характер, тобто надемпіричний. Наука нам говорить про об'єктивний зміст речей, а сфера духу – про значущість і цінність. Світ – це царина явного, а цінності – належного.

Читайте також: Навіщо потрібні інтелектуали?

Подібний стан справ дуже не влаштовував Ніцше. В його програмі "переоцінки всіх цінностей" порушувалися такі питання: "Хто призначав усі ці цінності бути універсальними мірилами?"; "Яка значущість категорій добра і зла (чи не поміняли їх, бува, місцями)?"; "Яке, власне, підґрунтя цінностей?" Внаслідок цього він робить такий висновок: поганою є слабкість і відвертання від життя, а добрим є його употужнення.

У цій позиції, своєю чергою, неокантіанці побачили спробу перетворити цінності на відносні категорії. Бо для них цінності були ідеальними нормами, обов'язковими й належними, не маючи нічого спільного зі природною необхідністю. Тоді цінності мають протистояти дійсності. Їх не можна вважати фактами, а лише компонентами значущості. В такий спосіб доводиться говорити навіть про систему цінностей: наукові (логічні), релігійні (містичні), естетичні (мистецькі), етичні (моральні), людські (особистісні) тощо.

Теорій, що пояснювали цінності, було вже годі порахувати. Цінності зводили до психічних явищ, заперечуючи їхні абсолютні характеристики (психологічний підхід); в них шукали значення і смисл слів, стверджуючи, що вони не є предметами чи задоволенням (семіотичний аналіз); описували свідомість як здатність розкрити цінність явищ світу (феноменологія). Виходячи з цього останнього підходу, Макс Шелер запитував: цінності є самі по собі чи для нас? Бога він вважав абсолютною сферою цінностей, якій властива своя ієрархія. Є не лише релігійні, духовні чи вітальні, але й цінності насолоди чи корисності. А головне: цінності бувають позитивними (краса, шляхетність, священне) і негативними (потворність, неблагородство, несвященне). Цій ієрархії відповідають типи ціннісних особистостей: митець (насолода), підприємець, науковець (корисність), герой (вітальність), геній (культура), святий (релігія) тощо.

За цим не забарилася і критика теорії цінностей. Мартін Гайдеґер називав цінності безопорними поняттями. Приміром, цінність і благо є взаємозалежними термінами, адже визначаються один через одного. А оголосивши Бога вищою цінністю, ми тільки принизимо його. Тож цінності є порожніми словами, які відволікають від пошуку справжніх істин буття. Бертран Рассел теж називав цінності ненауковими поняттями, що залежать суто від смаку, про який, як відомо, не сперечаються. Натомість позиція Романа Інґардена була дещо іншою: естетичне переживання художнього чи мистецького твору може приносити насолоду, яка є оцінюванням без об'єктивізації самого предмета переживання.

Зрештою, якщо вже навіть у науці допускається суб'єктивний вибір теорій, то чому б і всім нам не долучитися до того, щоби спробувати здійснити власну переоцінку цінностей, впорядкувавши хаос або, навпаки, збуривши обговорення про нові ціннісні відношення.

Тарас ЛЮТИЙ, "Тиждень"

Сообщить об ошибке – Выделите орфографическую ошибку мышью и нажмите Ctrl+Enter