Нові виклики перед єврейсько-українським порозумінням

Щось змінюється у світі. Раптом він неначе застиг у своєму розвитку, а потім крехчучи почав відкочуватися назад. У всіх сенсах.

У структурному — почали тріскати та розсипатися такі міжнародні структури, як ЄС — і Брексіт лише один з симптомів цього процесу. Боюсь, що наступного року, коли у Франції пройдуть президентські вибори, розвал ЄС стане незворотним. Навіть така неначе непорушна структура, як НАТО почало подаватися, коли деякі з його членів почали сором'язливо промацувати можливість не дотримуватися 5 статті Північноатлантичного договору: "що збройний напад на одну або кількох із них у Європі чи у Північній Америці вважатиметься нападом на них усіх: і, відповідно, вони домовляються, що в разі здійснення такого нападу кожна з них, реалізуючи своє законне право на індивідуальну чи колективну самооборону, підтверджене Статтею 51 Статуту Організації Об'єднаних Націй, надасть допомогу тій Стороні або Сторонам, які зазнали нападу, і одразу здійснить, індивідуально чи спільно з іншими Сторонами, такі дії, які вважатимуться необхідними, включаючи застосування збройної сили, з метою відновлення і збереження безпеки у Північноатлантичному регіоні".

В моральному — народи Європи та американський народ почали замикатися в своїх егоїзмах. Вже обрання Барака Обами було першим дзвоником — відмовившись від втручання у сирійську драму цей "миротворець" призвів до сотень тисяч жертв. Він же ж спробував піддати сумніву і традиційну непорушність американсько-ізраїльських стосунків. Бо ж є Іран і взагалі американські інтереси. Історія з Голокостом витіснялася політичною "прагматикою". Така "прагматика" укоронувалася першими президентськими виборами у США, в яких такі поняття як істина, мораль чи хоча б факт не грали жоднісінької ролі. Майже вся боротьба точилася довкола того, хто більше викривить реальність. Тобто — хто нахабніше брехатиме. І це у США… Звичайно, що це стане прикладом для всього світу. Вже стало…

З міжнародних і міждержавних стосунках вже майже витіснено рештки старих ідеологем. Ба більше — витіснено ідеологеми взагалі. І не лише десь там у світах, але й в Україні та довкола неї.

Читайте також:О проблемах с водой в Луганске

Українська політична думка після трагедій ХХ сторіччя — Голодомору, Голокосту, Великого совєтського терору, Розвалу СССР — базувалася на кількох аксіомах:

Ілюзорній непорушності російсько-українських стосунків як "братських".

Необхідності українсько-польського примирення, яке легітимізовувало геополітичне конституювання держави України у Центрально-Східній Європі;

Необхідності єврейсько-українського порозуміння, яке після непростої історії взаємин українців та євреїв легітимізовувало українство у світовому контексті;

Ілюзію непорушності російсько-українських стосунків як "братських" успішно зруйнував Путін. Хоча і Єльцин підтримував її не надто ревно. Залишився факт — ілюзія стабільності російсько-українських стосунків була остаточно розбита в друзки з окупацією Криму та війною на Донбасі.

Абсолютна цінність українсько-польського примирення почала сипатися, коли її "прагматично" розміняли на якісь сумнівні преференції у внутрішньому польському протистоянні партій Право і Справедливість та Громадянська платформа. Символом цього стало безсоромне спекулювання на трагедіях часів Другої світової війни. А результатом — взаємне відчуження. Відчуження і держав, і, що найжахливіше, людей.

Ще однією незаперечною цінністю, на якій, як я донедавна гадав, будувалася Українська держава, було єврейсько-українське порозуміння. Воно мало кілька вимірів. Щонайперше це порозуміння світових української та єврейської спільнот. По друге — це стосунки держав — України та Ізраїлю. Вони не завжди ідентичні. Так само як не завжди ідентичні стосунки української та єврейської спільнот у різних країнах світу. Ну і стосунки українців в Україні та євреїв громадян України.

На українсько-польське та українсько-єврейське порозуміння впродовж десятиліть — майже ста років — працювали найблискучіші та найсовісніші уми українського, польського та єврейського народів.

Згадати хоча б дещицю з них: Єжи Стемповского, Юліуша Мєрошевського, Єжи Гедройця, Яцека Куроня, Адама Міхніка, Богдана Осадчука, Івана Дзюбу, Мирослава Мариновича, Ярослава Грицака, Йосифа Зісельса, Леоніда Фінберга, Семена Глузмана…

Це великі трударі, які всі сили свої покладали і покладають на важку працю порозуміння між нашими стражденними народами.

Донедавна здавалося, що справа майже вирішена. Однак раптом світ неначе застиг у своєму розвитку, а потім крехчучи почав відкочуватися назад.

Читайте також: Национальный проект, который поможет Украине стать успешной

З якихось печер почали з'являтися привиди минулого. Ба, навіть не привиди — а живі мерці. Почали оживати старі упередження та конфлікти. Благо, що нашу глупоту рясно скроплює грошовим дощем зацікавлений у війні всіх проти всіх Владімір Путін.

Почали оживати місцеві націоналізми — і угорський, і польський, і французький. Ну і ідіотизми, на кшталт британського, американського чи німецького.

А нещодавно і українці вклали свою посильну лепту у це світове божевілля.

Новоявлені українські "прагматики" від дипломатії з усіх сил лупанули в ексклюзивність українсько-єврейських стосунків — за компанію повісилися — з усмішкою провінційних ідіотів прострілили собі коліно — на засіданні Ради безпеки ООН проголосували за Резолюцію 2334, що засуджує дії Їзраїлю на Західному березі. Отакі ми пуристи…

Ба, більше — МЗС України запросило посла Ізраїлю в Україні Еліава Білоцерковскі для обговорення ситуації, що склалася після прийняття РБ ООН резолюції 2334 щодо становища на Близькому Сході. Послу Ізраїлю надали роз'яснення щодо мотивів, які зумовили позицію делегації України на підтримку згаданого проекту. МЗС підкреслило, що Україна дотримується "послідовної позиції".

Одразу ж вискочили розумники з списками ізраїльських чи навіть єврейських "злочинів" щодо України та українців. У їхньому божевіллі їм просто не терпиться знову запустити в хід пекельну машину взаємних порахунків. Байдуже, що потрапивши у це пекельне коло, з нього не виберемось, як не вибралися наші попередники. Глибоко приховувана м'яко кажучи нехіть щодо євреїв нарешті отримала формальну легітимацію — нарешті можна жбурнути в обличчя євреям/ізраелітам все що вони нам зробили чи не зробили… Причому жбурнути цілком легально, навіть з флером жертви — бо чого ж то вони так мало зробили для нашої України. Ну і переконанням, що все зроблено у відповідності з міжнародним правом і т.д.

Реакція актуальної ізраїльської влади була жорсткою. Її одразу ж назвали істеричною. А як має реагувати малесенька держава, яка протистоїть величезному арабському чи, навіть більше, ісламському світу, який не приховує того, що його метою є зіпхнути її у Середземне море. Так, Ізраїль має атомну зброю, так пручається — отак і пручається! І добре, що пручається!

А що має робити, коли він вже вкотре опинився між молотом і ковадлом — агресивним Сходом та імпотентним Заходом?

Чи вам це чогось не нагадує? Так-так — саме ситуацію України. З одного боку скаженіюча Росія, а з іншого імпотентний ЄС. Ну і ідіотіючі США… Як маємо реагувати? Мовчати, як тоді, коли віддавали Крим, коли нам заганяли ножа під шкіру у Донбасі? Вдавати, що нічого не відбувається? Чи істерикувати?

Читайте також: У кого заберут субсидию в 2017-м?

А тепер від філософій до доцільностей. Світ дійсно полишає регіони істини. Можливо переконання останніх двох десятиліть, що істина чи мораль дійсно є визначальною принаймні у нашому євро-атлантичному світі, вигасає. Доцільність все більше і більше домінує у міжнародних відносинах. Причому не та, яку проявили США, не добиваючи розбиту Німеччину, а з допомогою Плану Маршала подали їй руку. А та, яку виявила Німеччина, відмовившись подати руку банкрутуючим країнам південної Європи. Така "доцільність" і призвела нарешті до розвалу ЄС.

Отож про доцільність — затиснута вкотре на геополітичній нічийній полосі смерті Україна, попри все, мусить шукати союзників — можливо з-поміж таких самих нещасних заручників, якою є сама. І Польща, Литва, Румунія, Грузія, Ізраїль — одні з перших. Теж жертви, хоча не всі розуміють. Ще пижаться. Але нічого — час покаже…

Отож стріляти собі в коліно розплювавшись з Ізраїлем, таким Ізраїлем, який є, не те що не розумно, але й злочинно.

І тут ми можемо задатися вже зовсім прагматичним запитанням — а хто ж був ініціатором цього публічного розпльовування з нашим і потенційним і реальним геополітичним союзником? Бо все якось так розмазано — от хтось прийняв таке рішення і так сталося. Саме собою, звісно. Як завжди…

Тому почнімо з запитання — а кому це було потрібно в Україні? Такий крок може бути як складовою внутрішньої політичної боротьби в Україні так і спробою ізолювати Україну на міжнародній арені.

Почнімо з меншого — хто отримав найбільші репутаційні втрати? Як на мене, то Володимир Гройсман. Йому, прем'єр-міністру України і єврею, відмовили у візиті до Ізраїлю. Очевидно, що його візит у Ізраїль мав би відбуватися з тріумфом і на славу України. Хто позаздрив цьому нереалізованому тріумфу молодої політичної зірки Володимира Гройсмана?

А тепер про операцію по зовнішньополітичній ізоляції України — знову запитання — хто в цьому зацікавлений? Очевидно, що Російська Федерація… Або ті, хто грає їй на руку. Ну не Ізраїль в решті решт. Тай не США — наш голос на цьому вікопомному голосуванні не відігравав жодної ролі. Могли тихенько промовчати і всі б зрозуміли… Але ж ні!

Версію некомпетентності відкидаю. Як відкидаю і версію про підігрівання Трампу чи ЄС — це аргументи для убогих розумом…

Звісно, план мав уразити одразу кілька цілей — дискредитувати Україну, призупинити політичний ріст Гройсмана, дискредитувати та ізолювати, як свого часу Кучму, Порошенка. Кожному з тих, хто "приймав" рішення, могли "продавати" не весь, а частину плану. І тим ловити на гачок…

А тому останнє — а хто ж мав можливість дати команду представнику України у Раді безпеки ООН проголосувати так, як він проголосував? Бо ж не сам він до такого додумався.

Ризикну перелічити тих, хто міг прийняти таке рішення:

Порошенко Петро Олексійович, президент;

Клімкін Павло Анатолійович, міністр закордонних справ;

Єлісєєв Костянтин Петрович, заступник міністра закордонних справ.

Всі компетентні… Всі дипломати… Отож розуміють… Інших немає… Не сховаєшся…

Як бачите, фігури не найдрібніші. Отож гра йде по-крупному. Не про мораль якусь чи принципи міжнародного співжиття йдеться… А тепер самі подумайте — хто з них.

Тарас Возняк

Сообщить об ошибке — Выделите орфографическую ошибку мышью и нажмите Ctrl+Enter