Політичний «рак» та зовнішньополітична «хіміотерапія» ідей Пінчука

Вікторові Пінчуку не живеться спокійно. Після «холодного душу» від українського суспільства, експертів та влади за його публікацію у The Wall Street Journal відомий український олігарх робить ще один крок. Новий його матеріал розрахований на українського читача і переслідує мету репутаційного самозахисту. Однак проти пам’яті і логіки аргументів йому нічого не вдіяти.

Олігарх у вже двох своїх статтях використовує декілька відвертих маніпуляцій та дезорієнтацій, оманливих перекручувань та перебільшень, а також очевидно взаємовиключних, нелогічних та оманливих тез. Увесь цей «аналітичний карнавал» пропоную подолати логічною альтернативою.

«План Пінчука» в полоні світових неоднозначних трендів

Олігарх намагається використати як аргумент до проголошених ним позицій кардинальну зміну міжнародної ситуації. Враховуючи, що певні зміни дійсно відбуваються, автор перебільшує потенціал негативної сторони таких змін, а тому пропонує перекручену «адаптацію до нової реальності».

По-перше, зміна влади у США автоматично не означає, що міжнародна ситуація для України погіршується, адже політичних заяв кандидата Дональда Трампа замало для того, щоб зробити висновки про майбутню політику Трампа.

По-друге, так звана і очікувана «зміна еліт» у Європі так само не є гарантованою. Соціологічні опитування у Німеччині та Франції свідчать про те, що більші шанси на те, що Ангела Меркель залишиться канцлером Німеччини, а президентом Франції стане не Марін Ле Пен, а Франсуа Фійон.

По-третє, як зміна політичного керівництва США, так і зміна еліт у Європі автоматично не тягне за собою укладення «широкої угоди».

Тут дуже влучно написав Джеймс Шерр, що «навіть у світі угод Трампа це буде означати кинути Україну в обійми Росії без будь-яких зобов’язань і гарантій, якими б ілюзорними вони не були. «Реалісти» Пінчука – не реальні люди, а придумані образи, покликані легітимізувати його пропозиції».

По-четверте, олігарх пише, що «найбільшою нашою помилкою було би вважати, що в нас є гарантія сприятливого результату, що ми можемо дозволити собі максималізм і безкомпромісність у всіх питаннях». При цьому пан Віктор сам допускає помилку, коли констатує гарантію несприятливого результату. Він закладає «маніпулятивну опору» його матеріалу і пише, що нас перестануть сприймати серйозно, якщо ми не будемо готові піти на так звані «болючі компроміси Пінчука». Парадокс у тому, що, як пише Тимофій Милованов, «пропозиції не є компромісами. Кожна з пропозицій – це серйозна поступка України. В обмін на що? Колонка не вимагає від Росії жодних конкретних дій». Пропонований компроміс, на думку Володимира Федоріна, – це «план скасування української державності», на думку Валерія Пекара, – «створення на території України довгострокового керованого хаосу», а Богдана Яременка, – «одностороннє дипломатичне роззброєння».

Те, що з «українським питанням» будуть працювати у 2017 році, не означає, що саме у цьому році розв’язання конфлікту будь-якою ціною (навіть без участі України) буде пріоритетом. Жодну, навіть найбільш цинічну «велику угоду» щодо України, не вдасться реалізувати без неї, а повагу в міжнародних відносинах швидше викликають «державники», а не «торгаші власним суверенітетом». Принциповість України може стати плюсом, а не мінусом.

Логічною в сенсі цих роздумів стала позиція Адміністрації Президента України, у якій, зокрема, зазначалося, що «страх і слабкість – погані радники. Вони підігрівають апетити Росії, підштовхуючи її до ще більшої агресії і до більших людських страждань». Тут влучно доповнив Дмитро Кулеба: «Автор побудував аргументацію на принципово хибному постулаті, що Росія готова гарантувати стабільність України в обмін на поступки з боку України. Це неправда. Тому що Росії не потрібні ані стабільна Україна, ані болючі компроміси України. Їй потрібна лише повна безумовна поразка України».

Прийнявши один пакет «компромісів», ми будемо приречені поступатися своїми інтересами. Компроміс щодо агресії Росії є підґрунтям для нових витків агресії (дивимося на досвід Грузії). Якщо тиск щодо «широкої угоди» буде, то Президент Порошенко повинен буде вийти і сказати про це народу. Це прекрасний шанс продемонструвати світу, що таке незалежність України.

Дилема з пошуку «бічної, або обхідної дороги» до ЄС та НАТО

По-перше, олігарх одночасно підтверджує власну підтримку вступу України до ЄС, європейського вибору громадян України, стратегічності у збереженні європейського вектору і те, що Україна має «тимчасово відмовитися від членства в ЄС як від заявленої мети на найближче майбутнє». Таку суперечливу позицію Віктора Пінчука можна кваліфікувати як «зовнішньополітичну шизофренію». Те, що наш європейський вектор у кризі (Асоціація, безвіз) і те, що в нас нема близької перспективи членства в ЄС, не означає, що ми маємо відмовлятися від цього вектору. У публічній такій відмові нема жодного практичного сенсу не тільки тому, що така відмова є самодискредитуючим актом для України, але й тому, що офіційно подання заявки на членство в ЄС від України в найближчий час не планувалося. Зрозуміло, що подання заявки на членство має відбуватись в умовах, коли ми виконаємо «домашнє завдання» з впровадження реформ. Сергій Сидоренко правильно констатує, що «ЄС – це як ціннісний вибір, так і вибір шляху реформування країни. А відмовлятися від реформ – неприпустимо». То може Пінчук виступає за відмову України від Асоціації з ЄС? Олігарх маніпулює часовими термінами, як-от «тимчасово», які на практиці можуть перетворитися на «назавжди». Пінчук пропонує «фікцію компромісу», де ніби публічну відмову від членства в ЄС ми можемо обміняти на додаткову фінансову, інтеграційну (безвізовий режим) та політичну підтримку (мирне врегулювання, санкції). На практиці ж Україна може отримати це все і без подібних непотрібних «публічних відмов». Обмін Пінчука – це омана. А ще, як пише Мустафа Наєм, «перекреслює жертви, боротьбу і прагнення країни в останні три роки, починаючи з Майдану. Саме це нам і пропонував Янукович».

По-друге, олігарх закликає нас визнати, що те, що Україна не має близької перспективи вступу до НАТО і те, що Будапештський меморандум не став гарантією нашої безпеки, підштовхує нас до необхідності альтернативної гарантії безпеки. Ця позиція виглядала би адекватною, якби Пінчук не запропонував як таку альтернативу відмову від прагнення до НАТО та «нейтралітет як короткострокову перспективу на майбутнє». Як і в ситуації з ЄС, питання офіційної заявки на членство України в НАТО не стояло на порядку денному української влади, а тому про що говорить пан Пінчук – незрозуміло. Пінчук хоче, щоб ми відмовилися від 40 програм співпраці, що були прийняті на саміті НАТО у Варшаві? Пан Віктор, позиціонуючи себе як реаліст і прагматик, скочується в те, у чому всіх звинувачує, бо стверджує, що через «будапештський прецедент» Захід є перед Україною в моральному боргу. Обміняти цей моральний борг Пінчук, як це парадоксально, пропонує на нові і прямі гарантії безпеки. При тому, що мається на увазі – не уточнюється.

Очевидно, що так званими «зацікавленими» в українському нейтралітеті є лише керівники у Кремлі. Усі відмінні від європейської альтернативи – це повернення під «парасолю російського впливу». Усе це не врятує нас від агресії, а буде означати регрес у неоколоніальну залежність. Олеся Яхно не дарма нагадує, що «на момент анексії Криму і агресії Росії на Донбасі в України був позаблоковий статус». Джеймс Шерр вдало пише, що «вони (компроміси) створять нову динаміку, яку Росія зможе використовувати, щоб забезпечити підпорядкування України, спочатку де-факто, а потім і де-юре».

Нерозривність політики щодо окупованих Донбасу та Криму

По-перше, при тому, що олігарх визнає факт насильницького вторгнення та анексії територій України і заперечує «громадянську війну», він пропонує нам розглядати питання окупації та агресії в Криму і на Донбасі як дві окремі незалежні ситуації. Таку сепарацію цих двох ситуацій він пропонує для того, щоб «Крим не встав на шляху угоди, яка закінчує війну» на сході України.

По-друге, при тому, що олігарх пропонує розділити Крим і Донбас, що фактично означає обмін території на уявний мир, він ще й продовжує закликати Росію до нереалістичного виконання Мінських домовленостей. За усвідомлення нереалістичності цього сценарію він заявляє, що справедливих виборів без повного контролю бути не може, і в той же час пропонує «прийняти істину» щодо необхідності проведення таких «несправедливих виборів». На жаль, у Пінчука можна помітити «зіпсований компас пріоритетів», бо він мирне врегулювання на будь-яких умовах і за будь-яку ціну вважає більшим пріоритетом, ніж забезпечення незалежності та суверенітету України. Пінчук знає, що реалізація його плану і «Мінська» означає вето РФ на зовнішню політику України в контексті отримання Донбасом «особливого статусу».

По-третє, олігарх, підтримуючи те, що Крим є українським і повинен бути деокупований, вважає за необхідне відкласти на 15-20 років це питання, через які унаслідок соціально-економічного розвитку України Крим забажає деокупуватися самостійно. Очевидно, що відкладення питання деокупації Криму «в довгий ящик» означає де-факто легалізацію окупації РФ території України. Айдер Муждабаєв тут поставив чіткий діагноз: «Пінчук зрадив Україну, запропонувавши «розглянути ідею» здати жителів Криму, кримських татар на розтерзання Путіну і чекати, коли Крим повернеться «сам». Олеся Яхно додає, що «це означає погодитися з обнуленням узагалі всієї двосторонньої договірної бази, визнати і прийняти порушення міжнародного права».

Пінчук правильно вважає, що Крим і Донбас є «різними частинами однієї великої проблеми», але робить відверто помилковий висновок, що вирішення цих проблем можна і варто розглядати окремо. У природі російського агресора та агресивної політики РФ щодо України неможливо виокремити різні частини, бо існує єдина система цілей щодо зниження незалежної України та посилення ролі РФ у світовій політиці. Тому наполягання на дійсній деокупації Криму і неможливість відкладення цього питання – це принципова позиція.

Богдан Яременко додає, що «наша боротьба за Крим створює для Росії достатньо широку зону дискомфорту. Запевнити Росію, що ми на якийсь час припиняємо цю боротьбу – створити їй максимальний комфорт не лише для завершення колонізації цієї території, але і для підготовки наступних ударів». Таким чином, боротьба за Крим сьогодні – це гарантія від наступних «нападів».

Пінчук продовжує заявляти, що не буде «вирішення через голову 40 мільйонів українців», але неодноразово припускає необхідність «болючих компромісів», що у своїй сукупності і складають «розмінну широку угоду», за прийняття якої ми ще й маємо підтримати скасування антиросійських санкцій. Ми можемо заявити про зняття санкцій лише тоді, коли РФ забереться і з Донбасу, і з Криму. По-іншому санкції розглядати не можна, – це принципово.

Олігарх намагається роззброїти нас у бажанні спротиву пропонованій повній капітуляції і закріплення переходу України до російської «сфери впливу», заявляючи, що вимагати того, що ми вимагали раніше, більше не можна. Він пише про «мир без шкоди для національних інтересів» і на практиці пропонує їх перекреслити. Пінчук маніпулює «відкриттям вікон можливостей», а на практиці пропонує їх закрити. Він заявляє, що йому важливо, як буде виглядати Україна у підручниках географії, коли на практиці зрозуміло, що за сценарієм «плану Пінчука» на картах Україна буде або без Криму, або України взагалі не буде на карті світу. І якщо це є мрія Пінчука, то він повинен зрозуміти, що це мрія не патріота і не громадянина України. Як пише Олена Снігир, «Пінчук розповідає нам, як умилостивити ворога, виконавши його вимоги. І не каже, що треба робити, щоб перемогти ворога». Колабораціонізм як «політичний рак» треба обдати альтернативою логічної «хіміотерапії».

Зовнішньополітична «хіміотерапія» капітуляції Пінчука

В обговореннях статей Пінчука можна було помітити тренд як на цілковите «знищення» його тез, як підтримку і доповнення його тез (Василь Філіпчук), так і висунення контроферт (Дмитро Золотухін). На сьогодні його ідеї треба добити повноцінною зовнішньополітичною альтернативою.

Українська влада не була і не стане джерелом генерування такої альтернативи, а тому її повинна запропонувати і протиснути громада. Перед тим, як пропонувати свій варіант, варто позначити оголошені ідеї, що частиною альтернативи бути не можуть. На щастя, по суті, це лише пропозиції Василя Філіпчука. Не можуть бути частиною альтернативи ідеї щодо проголошення політики нейтралітету на основі безпекових гарантій РФ; відновлення військово-технічної співпраці з армією окупанта і відновлення добрих відносин з агресором; заміни Угоди про Асоцацію України та ЄС угодою про ЗВТ між ЄС, Україною та РФ; визнання Криму територією спільного управління України та РФ і «державних повноважень» за окупаційною владою Криму на 20 років – до проведення референдуму; оренди Севастополя Росією на строк 99 років; визнання російської агресії на Донбасі внутрішнім питанням України.

Будь-які безпекові гарантії РФ не мають сенсу, а отже, нейтралітет беззмістовний. Як зазначив Богдан Яременко щодо відновлення військово-технічної співпраці з РФ, то саме «завдяки її розриву пригальмувалися російські програми переозброєння. Якщо ми відновимо ці контакти, то зміцнюватимемо російські збройні сили». Це ж стосується і токсичної ідеї відновлення співпраці з РФ у інших сферах. Це ж стосується і ідеї «елегантного поглинання» економічним простором РФ України за рахунок ЗВТ між ЄС та РФ. Будь-який формат збереження російських повноважень щодо Криму чи оренди його частин, означає його остаточну здачу окупантові.

Тому складовими альтернативи до «плану Пінчука-Філіпчука» є:

  1. Ініціювання міжнародних переговорів у форматі консультацій Будапештського меморандуму щодо російської агресії та окупації як на сході України, так і в Автономній Республіці Крим; відмова від «безальтернативності» формату «Мінських домовленостей», поки РФ не забезпечить повне і тривале виконання п.1, а саме припинення вогню;

  2. Під час міжнародних переговорів перейти на адекватну юридичну кваліфікацію ситуації (агресія РФ через дії її офіційних органів влади, а саме терористичних «ЛНР» і «ДНР»; воєнна окупація Донбасу та Криму РФ; стан міжнародного збройного конфлікту між Україною та РФ) та введення спеціального воєнного правового режиму в зоні АТО;

  3. Прийняття нового закону «Про всеукраїнський референдум» та початок підготовки загальнонаціонального референдуму про долю окупованого Донбасу; паралельно з цим – підготовка законодавчих актів щодо визнання окремих районів Донбасу окупованими територіями, а також механізмів забезпечення абсолютної блокади усіх окупованих територій аж до їх деокупації на загальних умовах (без «особливого статусу»);

  4. У Будапештському форматі почати обговорювати досягнення домовленості щодо міжнародної адміністрації / управління над Кримом без участі Росії як проміжного формату деокупації Криму; підкріпити це активною економічною політикою щодо Криму і ліквідацією окремих економічно-юридичних прогалин у Конституції і законах України;

  5. У випадку офіційної відмови Західних партнерів від проведення консультацій у Будапештських консультаціях, заявити про запуск у державі дискусії з приводу відновлення Україною ядерного потенціалу;

  6. Підготовка та застосування усіх інструментів міжнародного тиску на РФ у міжнародних судах та міжнародних організаціях (у п. 17 та 18), а також розглянути питання ембарго на російську нафту, уведення санкцій проти причетних до заборони Меджлісу та порушень прав людини у Криму, створення міжнародного механізму фінансування Меджлісу у вигнанні, відкриття міжнародного фронту на невизнання Держдуми РФ;

  7. Проголошення політики на безпрецедентне посилення обороноздатності України, системи територіальної оборони та військового резерву; поглиблення співпраці з НАТО у рамках «варшавських програм»;

  8. Уведення українською владою максимального пакету санкцій як проти РФ, так і проти російської «присутності» в Україні; вжиття заходів на максимальне зменшення торгово-економічної залежності від РФ і залежності від терористичних «маріонеток» РФ;

  9. Запровадження комплексної програми СБУ щодо виявлення та притягнення до відповідальності в Україні проросійських політичних партій та політиків, медіа та журналістів, експертів та «ботів»; забезпечити таку програму пропозиціями Дмитра Золотухіна щодо «пакету законопроектів щодо посилення фінансового контролю над організаціями, установами та ЗМІ, які здійснюють свою діяльність завдяки фінансуванню з-за кордону», а точніше з держави-агресора;

  10. Вихід на міжнародну арену з офіційною пропозицією до держав Східної Європи та Балтійського регіону щодо створення Балто-Чорноморського міждержавного союзу як стимулу європейської інтеграції України; поглиблення регіональної співпраці держав Східної Європи у рамках інших форматів та проектів (зокрема, Вишеградської четвірки), а також на основі напрямів, що закладені в Угоді про Асоціацію України з ЄС.

Новости