Притча про чобіт. Деокупація та російська література

Далекого 1975-го року, будучи журналістом, я отримав редакційне завдання взяти інтерв'ю у видатного скульптора, кінорежисера й драматурга Івана Кавалерідзе, пише у своєму блозі на "Новому часі" письменник Василь Шкляр. 88-літній митець ніколи не був обласкавлений пресою, бо над його світлим чолом час від часу виразно проступав німб українського "буржуазного" націоналіста. Але редактор вирішив ризикнути, оскільки Кавалерідзе давно не показувався на люди, і це інтерв'ю з ним могло бути останнім.

Я знайшов помешкання Івана Петровича у старому будинку на тодішній Червоноармійській (тепер вулиця Велика Васильківська), поблизу відомої книгарні "Сяйво". Двері відчинила немолода жінка (очевидно, доглядальниця) і провела мене до невеличкої темної кімнати. Тут на вузенькому солдатському ліжку лежав велетень. Це не в переносному значенні, Кавалерідзе справді видався мені здоровенним мудрецем із якоїсь невідомої казки. Його велика біла голова аж світилася в сутіні.

Читайте також: Маємо усвідомлювати: Росія веде проти нас тотальну війну

Забігаючи наперед, скажу, що інтерв'ю мені не вдалося. Взагалі не вийшло логічної розмови, бо Іван Петрович почувався зле і на мої запитання реагував по-своєму. Відверто кажучи, на той момент його підводила пам'ять. А може, геній говорив своєю особливою мовою, своїми символами і знаками, яких я просто не вмів розшифрувати чи, як тепер кажуть, не доганяв.

Зате я мав щасливу нагоду розглядати його альбоми з унікальними фотографіями. Тут був і старий Київ, і Петербург, і Париж, де молодий скульптор проходив мистецький вишкіл. На світлинах я впізнавав багатьох знаменитостей. Одне фото досі стоїть перед очима. Сидить Кавалерідзе, по один бік від нього Шаляпін, по другий – Купрін. А хтось четвертий не вмістився у кадрі, камера захопила лише його хромовий чобіт. І якось так недоречно стримить той фасонистий чобіт без чоловіка, який, видно з усього, франтувато закинув ногу на ногу перед об'єктивом, а до кадру чомусь не потрапив.

"А хто це, Іване Петровичу, був з вами четвертий?" – показав я йому знімок. "Де?". "Ну, ось. Лише чобіт виглядає, а самого чоловіка не видно". Кавалерідзе приглянувся до фотографії, насупив брови і якось зневажливо махнув рукою: "А, то Альоша Пєшков". "Горький?" – перепитав я. "А хто ж".

Цей епізод із буревісником соціалістичного реалізму пригадався мені на одній поважній конференції, присвяченій деокупації України. Там дуже авторитетний історик висловив думку, що з полиць наших домашніх бібліотек треба прибрати російську літературу. Зізнаюся, спершу я аж зіщулився. Потім згадав, як ще один блогер заявив, що російська література виявилася банкрутом. Адже вона виховала кровожерливу, брудну, брехливу, підступну націю. Відчуваючи певну суперечливість таких висловлювань, я, однак, не маю жодного бажання вступати в дискусію. Я лишень думаю: скільки ж зла треба було нам завдати, щоб навіть із класичних культурних надбань Росії до нас прозирав лише загарбницький чобіт? Чобіт, який топче нашу землю, нашу мову, наше природне прагнення бути собою.

Читайте також: Як з українців "хохлів" робили, або "Україна очима російської літератури"

Тільки прошу друзів і недругів не розводити тут банальщину про книжкові багаття і Ґебельса, про Макаревича і Шевчука, який любить свою "родіну-уродіну". І правильно робить, бо іншої в нього нема. А мені досить "височайшого позволєнія" послухати за квотою одну свою пісню серед трьох чужоземних – дозволу, який, виявляється, нікого ні до чого не зобов'язує. Тому я теж нікого ні до чого не закликаю, а тільки запитую: доки? Доки ти, Катіліна, зловживатимеш цією огидною хохляцькою терплячістю?

Сообщить об ошибке – Выделите орфографическую ошибку мышью и нажмите Ctrl+Enter