У полоні наших мовних травм

На мій погляд, усі ми тією чи іншою мірою є мовнотравмованими людьми, тому, вибачте за банальність, у кожного є свій біль, своя травма, своя правда. І де, як знайти порозуміння, я просто не знаю. Тут можна ділитися лише досвідом, можливо, він когось змусить просто подумати. Я більшого і не прошу.

У Києві 1970-их та 1980-их років людину, котра говорила українською, дитину чи дорослу, прямо асоціювали з селом і колгоспом. Я це пам`ятаю. Коли дитину віддавали до української школи, супроводжували це коментарями: "Ну, они же из села", або мовчали, або просто вважали дивними.

І треба було бути дуже сильною людиною, щоб не ображатися, не підкорятися, відчувати українську єдино можливою для себе мовою і продовжувати говорити, не мовчати і не переходити на російську. Щоб набути ореолу міської людини. Щоб отримати роботу. Щоб подобатися. Щоб припинили вїдливо висловлюватися на твою адресу, щоб не посміювалися за спиною: жлобчик або жлобиха. І не говорили: "Ну, она вроде нормальная, хотя говорит по-укрАински, наверное с села".

А ще треба було мати велику силу, щоб не мовчати і ставати на захист українськомовних людей, і не підгигикувати або ж відмовчуватися. Я відмовчувалася, мені за це соромно. Я тоді не усвідомлювала, що можна діяти інакше, хоча відчувала незручність і безсовісність цих моментів.

Вибачте, це – моя пам'ять і мій досвід.

Читайте також: Як активістка змусила всіх продавчинь "Екомаркету" розмовляти українською

Зараз я типова білінгва, хоча дитинство моє було цілковито російськомовним і мовно комфортним. Це не мене означали як селючку та колгоспницю – просто на підставі звучання української мови. Я була київською дівчинкою з гарної родини службовців. Соціально захищеною. Музика, спорт, гарні школи, собака – в комплекті.

В університеті, в 1990-ті роки, в мене не було жодного підручника зі права українською мовою. Жодного! До 1995 року. Так, складний період: радянське законодавство переформатовувалося в українське. Але в столиці Української РСР, у столичному університеті Тараса Шевченка в 1990-1995 роки майбутнім юристам не викладали жодної профільної дисципліни українською мовою, крім (!) аграрного права.

Були цікаві мікси, коли оновлене законодавство цитували українською, а теорію шпилили російською. Я сама із законів, книжок, завдяки галичанам, а не зі преси та взагалі медіа, вивчила українську. Тому моя мова, більшою мірою, нормативно-книжково-літературна, із залишками русизмів та запозиченими, передовсім, на Галичині, діалектами, дезорієнтує людей: звідки я є. "Ви ж не з Галичини?" – питають про всяк випадок невпевнено. Здивовано: "Ви з Києва?" І майже категорично: "У вас зовсім не київська вимова".

Але люди російськомовні також мають свої травми. Я не знаю, яка мовна ситуація зараз, але ще в 1990-х роках на значній території України була російськомовна більшість. За рахунок чого, наприклад, такі, як я, були суто російськомовними, я зараз не буду говорити. Так історично сталося. І коли вводилися ті самі законодавчі норми українською, людям було важко перебудуватися. Бо ніхто направду не допомагав.

Твоє життя в твоїх руках, можливо, ти думаєш, що нічого не зміниться, й нічого на тебе не впливатиме: в тебе російськомовна родина, книжки та преса російською, робота, де всі говорять російською, телевізор говорить російською, але все одно це міняється. Наче й поступово, але для когось – раптом.

Дитина йде у садочок, а потім і до школи, де спочатку непевне, а потім впевненіше викладачі та вчителі говорять саме українською під час уроків. Далі – вища освіта. Судові процеси, платіжки, зміна "января" на січень тощо.

А ти чекав або чекала, що на тебе це не вплине, тому слухала / слухав, розумів / розуміла, опирався / опиралася, звикав / звикала, але говорити так і не став / не стала. І бути позбавленими цього статусу більшості дуже боляче. Це – нестерпно.

Читайте також: Від українізації до русифікації: як більшовики позбавляли українців рідної мови

Як і нестерпно відчувати себе меншістю. Особливо, коли статистично залишатися більшістю, а меншості, котра виборює мовну більшість, просто набридло ковтати свою мову і говорити нею тільки уві снах. Я не про зараз, шановні, я про раніше, я про взагалі. А ще болісно непокоїтися через те, що із тебе глузуватимуть, хамитимуть, жбурлятимуться в тебе копійками, розповідатимуть, куди тобі з російською мовою їхати, скільки помилок ти робиш, чи взагалі ти – справжній / справжня українець або українка. Етнодиктат – це дуже принизливо, це неправомірно.

Цькування за мову, знущання із мови – це настільки просто, це настільки ганебно. Як же багато я можу ще пригадати та розповісти, але всі настільки втомилися це слухати, в кожному вушку – своя правда, свій нашіптувач, своя картина світу. Але як важко навчитися толерантності та розумінню, коли ми досі виношуємо ці травми, й невідомо, хто в нас народиться: політична чи якась інша нація.

Я однаково погано сприймаю навіть ледь помітну зверхність тих, хто прямо наче не принижує мову, але дає зрозуміти, наскільки величнішою є російська. І мені важко зрозуміти, чесно важко, враховуючи мій власний досвід, що настільки неможливо, не вдається, категорично не сприймається вивчення українською мови. І я не знаю, що зумовлене травмою більше як реакція на мовний наступ: обурення більшості чи страх меншості, що непокоїться за утиск своїх прав.

Так само я погано сприймаю, як гноблять, наприклад, продавчиню за те, що вона говорить російською, якщо її співрозмовник чи співрозмовниця розуміє без перекладу. Бо більшість із нас здатна зрозуміти людину, що говорить російською, без перекладу. І це не підстава для приниження іншої чи іншого. І ці явища, на мій погляд, можна пояснити травмованою психікою тих, хто так чинить. А це, виходить, майже всі ми.

Я невпевнена, що це може змінити закон. Це явище – ширше за рамки закону. Я для себе обрала шлях: писати українською. Можливо, це мало кому потрібно, цікаво, мало на кого й на що впливає. Але це – мій вибір, моя історія і мій закон.

Лариса ДЕНИСЕНКО

Сообщить об ошибке – Выделите орфографическую ошибку мышью и нажмите Ctrl+Enter