Учіть українську: три етюди про мову

1. На початку 1980-их працював на заводі "Комуніст" у Києві такий собі "ударник", герой соціалістичної праці токар Дроздов. Часто-густо його можна було побачити як "представника народу" в президіях різних компартійних зібрань і комітетів. Однак ніколи, на моїй пам`яті, він не був героєм теле- і радіорепортажів місцевого київського радіо і телебачення, думаю, що й українських радіо й телебачення загалом. Хоча за тих часів герой-пролетарій був ласою здобиччю журналістів.

А річ ось у чому. У ті часи в Києві було три канали телебачення: перший – ретрансляція Першого каналу з Москви, другий – Українське телебачення, третій – мовлення на Київ та область. Так от Перший канал розповідав про загальносоюзні події і йшов винятково російською мовою, а другий і третій – суто українською! Те саме й на радіо. Журналістам, аби дати чиїсь коментарі або інтерв`ю, доводилося шукати тих, хто розмовляє українською. На той час "передові робітники" оборонних підприємств говорили лише російською, тож телевізійники й радійники вдавалися до хитрощів – самі писали їм тексти українською і змушували вивчати напам`ять або ж читати з аркуша. Що більшість орденоносців і робили.

Читайте також: Українська мова – дієва зброя. Ставаймо до неї!

Товариш же Дроздов відмовлявся спілкуватися українською навідріз. "Я, – казав, – потомствєнний рускій і буду говоріть только по-рускі". От і зник з ефіру, незважаючи на те, що з точки зору комуністичної пропаганди образ "пролетаря-росіянина" в Україні був дуже вигідним. Та українські журналісти, наскільки я пам`ятаю, не дали йому жодного шансу, не зробили жодного винятку.

А це були похмурі часи правління Щербицького.

2. Наприкінці 1990-их Сергій Тігіпко, який до цього очолював правління "Приватбанку", раптово був призначений віце-прем`єром в уряді України. Й одразу ж пролунав його дзвінок до редакції "Киевских ведомостей", в яких я тоді був головним редактором, а Тігіпко представляв акціонерів. Прохання було таке: передбачити 30 найбільш гострих і скандальних запитань, які йому могли поставити журналісти на першій прес-конференції, щоб його команда могла завчасно підготувати відповіді. Ми такий перелік йому дали, і першим в ньому було запитання: "Чому ви, державний чиновник, спілкуєтеся російською мовою?"

На прес-конференції Тігіпкові це запитання дійсно поставили, і він відповів: "Мені прикро, що я не знаю української, але відсьогодні починаю брати уроки в репетитора й обіцяю через місяць на прес-конференції відповідати українською". Так і зробив – і за місяць говорив уже досить жваво.

Я не вважаю Тігіпка великим патріотом, а надто цінителем української мови. Але, принаймні, на той час (а це були не менш похмурі часи правління Кучми) він виявився досить дисциплінованим держслужбовцем.

І цей його вчинок зовсім не сприйняли за якийсь героїзм. Це було саме собою зрозуміло.

3. Наприкінці 1980-их у мене був друг: журналіст і письменник Віктор Сильченко. До Києва він жив і працював в Одесі. А влаштувавшись у столиці, вирішив надрукувати в республіканському видавництві свій перший роман. Однак йому відмовили, бо роман був російською. Можна було, звичайно, спробувати щастя в Москві, але, як казав Віктор, там російськомовних письменників з України сприймали за другосортних. Тож він вирішив вчинити по-іншому.

Взявши відпустку, не поїхав на море, а набрав у бібліотеці стоси книг українських класиків та словників і засів виписувати з них незнайомі, маловживані, але соковиті слова й вислови, діалектизми й архаїзми. Виписував їх на папірці й обклеював стіл, стіни, двері квартири – щоб краще засвоїти. Те саме було й на його робочому столі в редакції.

За кілька місяців він вирішив, що готовий, і почав – ні не перекладати українською свій роман, а писати його наново, з першого слова!

Читайте також: Український словник убили разом із творцями, а слова – репресували

Втім, здається, усної української він так і не засвоїв, бо, спілкуючись телефоном із членами правління Спілки письменників ( а від них тоді залежало, вийде книга чи ні), писав наперед свої "промови" на папірці й читав їх у слухавку тим таки Загребельному чи Мушкетикові. Зрештою, книга вийшла у світ. Називався роман "Ауріка", оповідав історію першого кохання журналіста-початківця до молодої молдаванки, і, як на мене, був пречудовим!

Ба більше, українська версія була значно кращою за перший, російськомовний варіант. І я можу це пояснити. Річ у тім, що пишучи "Ауріку" російською, Сильченко насправді писав її звичною йому одеською версією "загальнорадянської мови для провінціалів", яка була позбавлена справжнього лексичного й фразеологічного багатства. Українську ж він вивчав як дослідник, першопрохідник, відкриваючи для себе – слово за словом – все її багатство й красу. Можливо, навіть у тому ступені, який є недоступним для людини, в цій мові народженій…

Отож, учіть українську. Зробіть собі приємне.

Євген ЯКУНОВ

Сообщить об ошибке – Выделите орфографическую ошибку мышью и нажмите Ctrl+Enter