Усе й усі погані: кому нічим ніхто догодити не може

У мене серед галасливих коментаторів у ФБ є кілька зациклених максималістів, яким нічим ніхто догодити не може, бо все погано, усі продажні, ніхто не є достатньо українцем чи українським. Усі для них – зрадники, запроданці тощо.

Одним словом, така собі категорія екзальтованих диваків, які чи то вважають себе ідеальними, чи то інших – нічого порівняно із собою не вартими. Ну, й люди ці схильні до оригінального світосприйняття в стилі "світ – це Україна, Україна – це я".

Читайте також: Усе погано: добре як образа

А мене доля у студентські роки здружила із сином закатованого КДБ до смерті українського десидента.

І колись він у спокійній бесіді "під пиво" навчив мене на все життя:

– Не засуджуй людей, не висувай завищених претензій, не пиндючся. Ось візьмымо мене. Ніби і з репутацією батька, і з моєю все зрозуміло – люди тверді. А я ось тобі розкажу історію. Батька я в житті бачив мало. Здебільшого між відсидками. І загинув він на засланні, коли я служив в армії. Ось викликає мене особіст, повідомляє про смерть батька і каже: підпишеш ось цей донос на когось із солдат частини – поїдеш на похорон, а не підпишеш – ні.

Я на цьому місці історію завершу і перейду до моралі.

Читайте також: Що тішить у чергах за біометричним паспортом

Коли хтось у дискусії про кримськотатарську автономію чи права кримських татар починає голосити "а де були їхны татарські батальйони, як росіяни Крим забирали?!" я завжди подумки лаюсь із ними:

– А де був твій батальйон? І хто тобі живому і здоровому п…ну в ФБ дав право докоряти будь-кому, що цей будь-хто не обрав смерть?

Богдан ЯРЕМЕНКО

Сообщить об ошибке – Выделите орфографическую ошибку мышью и нажмите Ctrl+Enter