Як не розсмішити Бога, складаючи плани

Перші тижні нового року – час складати (а за наявності акаунту в соціальних мережах – оприлюднювати) списки справ на рік.

Судячи з більшості таких повідомлень, їх – ті плани – ніхто і не реалізовуватиме… Зганяти на вік-енд в Ісландію. Записатися до спортзалу. Вивчити суахілі. Зробити ремонт на кухні. Прочитати ПЗТ Івана Франка. Знайти нормальну роботу. Додивитися до фіналу «Громадянин Кейн». Розлучитися з тим неробою… Такі собі листи щастя. На іншому кінці дроту – ми (підтягнені, окультурені, незалежні, злегка втомлені цікавою роботою і подорожами) на новій чистій кухні читаємо з задоволеною посмішкою ті списки.

А краще так: це не листи щастя навіть, а капсули часу, котрі скеровуємо до себе майбутніх у 2018 рік. Тож, як годиться для капсул часу, запаковуємо в контейнери найкраще і найпрезентативніше про себе. Пару тижнів на рік ми себе любимо і в себе віримо.

Пару тижнів на рік мрії масово стають планами.

Ще чотири-п'ять років тому я десь 10 січня уже могла точно відповісти на питання: «А що ти робитимеш 17 квітня?». Нині (з уже навіть не фоновою тривогою) констатую собі: планувати більше, ніж три тижні наперед, я не вмію. Так само все частіше бідкуються мої друзі: думати про майбутнє немає жодних психологічних ресурсів. Навіть якщо під «майбутнім» мається на увазі «через півроку». Замість моменту, коли ти концентруєшся і задаєш собі програму дій (тобто плануєш), із думками про майбутнє приходить паніка і водночас втома.

Знайомі почуття? Якщо так, то ми з вами живемо в одній країні, скоріше за все.

Читайте также: П'ять ключових рис успішного міста

Пам'ятаю, як на гарячій лінії психологічної допомоги під час Майдану давали єдино дієву і отож слушну пораду переляканим і шокованим громадянам: «Тримайтеся рутини». Робіть щось суспільно-корисне, піклуйтеся про своїх близьких, не ламайте звичного графіку життя – звикли ходити на закупи по суботах, так і робіть; призвичаїлися прибирати кімнату по середах, продовжуйте; прокидайтеся зранку і йдіть на роботу; мийте вікна перед Пасхою. Щоб вижити психологічно, треба зберігати (штучну) стабільність. І це тоді, коли ці три останні роки все ґвалтовно вказує на те, що вижити фізично – це значить, мінятися.

В психоаналізі вирізняють два, зокрема, психологічні захисти. Є таке, коли треба міняти ситуацію, а міняємо ми себе. І є, коли треба міняти себе, а ми міняємо ситуацію. Розрізнити ці стани насправді дуже важко, хіба що за наслідками. А головне, що обидва вони – незрілий психологічний захист. «Незрілий» – не значить «недієвий», втім. От і складаємо ці листи щастя, щоб довести собі: наше майбутнє – під нашим контролем. І хай той контроль триває хоча б півгодини, поки записуватимемо переконливі дії з само-удосконалення, щоб їх ніколи не втілити у життя.

Я люблю фантазії про майбутнє. Не про подорожі в часі типу «Назад у майбутнє» (ви ж теж цю трилогію на свята передивилися?). Не порівнювати 2015 рік Макфлайя і наш, бо він чужий для обох – фантазія з фантазією розмовляє, не треба втручатися. А от, скажімо, «Космічна Одисея 2001» чи «1984» Орвела чи (ближче) «2017» Славнікової. Коли автор-з-минулого розказує про майбутнє, котре для нас уже є минулим чи от-от ним стане. Такі собі альтернативні версії будучини. Це теж свого штибу капсули часу: залишається читати уважно їхній зміст і тішитися, що не виправдали очікування предків. Або каятися, що не виправдали їх.

Але – зауважте – такі твори від нас нічого хорошого зазвичай не очікують. Бо це насамперед колективні капсули часу. Якщо від самих себе ми ще чекаємо чогось хорошого у майбутньому (складається таке враження), то від людства – уже давно ні на що гідне не сподіваємося.

Читайте також: ТОП-5 найрезонансніших книжок жанру нон-фікшн у 2016 році

Ця практика – відправляти колективні послання нащадкам – з'явилася наприкінці 1930-х. Першу капсулу закрили і зарили 1939-го на Нью-Йоркському міжнародному ярмарку, щоб відкрити через п'ять тисяч років. Я не заздрю тим, хто її відкриватиме. Бо доведеться поламати голову, відшукуючи логіку предметів: пакет із насінням поруч із лялькою, шпулька ниток разом із книгою бухгалтерського обліку, мікроскоп поруч із кіноплівкою. І все це під гнітом історичних подій 1939-го. Сподіваюся, за п'ять тисяч років люди знатимуть, що таке сюрреалізм і теорія випадкових процесів.

Чи от ще одна відома капсула часу – Крипта цивілізації. Це теж в США. Там замурували цілу кімнату, повну речей: від колекції найкращих книжок до вмісту ординарної жіночої торбинки. Тривав 1940 рік. І останні речі, які додали до Крипти, були свинцеві пластинки, з яких друкували газету, де повідомляли про хід Другої світової. Здається, тим, хто відкриє ту кімнату, буде ясно, на чому закінчилася попередня версія людства. Бо все в тій Крипті звернено до тих, хто випадково виживе у Другій світовій (хоч і мало на таких сподівань).

Це офіційні послання у майбутнє. Їх картографують, зберігають, вони мають статус документа. Звернула, що такі «масштабні» капсули часу найчастіше закладають у фундаменти будівель чи пам'ятників. І чомусь згадала про дитинець – наріжний камінь у хаті, який так чи інакше вимагав сакральних жертв (навіть людських – не без того). Поклади під дитинець щось значуще – і хата стоятиме вічно. Так і капсули часу утримують в собі щось неймовірно значуще, «наріжне». І це щось – не наша пам'ять, а наше уявлення про себе, адресоване тим, хто не-ми.

Читаю: по всьому світу ще не знайдено більше п'яти тисяч капсул часу. Зазвичай такі послання ладнають діти і потім забувають, де приткнули «секретик». Це уже не документ, так, це уже приватні листи. Якщо колективні капсули часу це – нічні жахіття стають реальністю, то індивідуальні – то мрії здійснюються. Навіть якщо про них до часу забули.

Адаптуйся або помри, так? Якщо змін не уникнути, то бодай зроби вигляд, що ти їх контролюєш, так? Зроби мрії про хороше тим, що є в твоєму житті стабільним, так?

І я собі записую:

1. Зганяти на вік-енд в Ісландію…

Ганна УЛЮРА

Сообщить об ошибке – Выделите орфографическую ошибку мышью и нажмите Ctrl+Enter