КИЯНКА: НЕ РОЗУМІЮ, ЧОМУ ІНОЗЕМЦІ МАЮТЬ ПРАВО ВКАЗУВАТИ МЕНІ – ДЕ І ЯК МЕНІ ЇСТИ…

Нас із Марселем вигнали із кафе Musafir

Ми зустрілися зі старим приятелем,а що погода була огидна, зайшли у кафе на Хмельницького. На другому поверсі було практично порожньо, була година четверта дня.

Ми замовили чебуреки і пиво. Хвилин через 10 до сусіднього столика підсіли два чоловіки. У них на лобі, як ліхтарики, світилися яскраві червоно-сині гематоми. Наживо я таке бачила вперше, хоча, звісно,бачила на фото і знаю, що це – синяки від того, що людина під час молитви сильно б’є головою об підлогу….

А через кілька хвилин до нас підійшла офіціантка і сказала: «Извините, вам надо пройти в отдельную комнату».

Коли ми погукали адміністратора і почали з’ясовувати, у чому річ, нам сказали, що незадоволення моїм Марселем виказав один із гематомами на лобі. Щоб ви розуміли, Марсель — мій карликовий той-тер`єр, він важить два кілограми і спить, зазвичай, у мене за пазухою – коли я сиджу в кафе чи деінде поза домом.

«Ви підійшли до тієї сторони конфлікту?»– запитала я в адміністратора. «Нет», — відповів він. Я спробувала йому сказати, що знаходжуся у своїй країні, у своєму рідному місті, за кілька кварталів від свого дому. І я не розумію, чому іноземці мають право вказувати мені – де і як мені їсти…

Люди з гематомами, котрі ледь-ледь говорили по російські, чули нашу з адміністратором розмову, потім один з них розвернувся,і сказав – «не надо политики, собака — это нечить!».

Звісно, ні в яку «отдельную комнату (для гяуров)» ми не перейшли. Ми просто відмінили замовлення і пішли у сусіднє кафе «Натюрліх», де Марсель став зіркою закладу за кільканадцять хвилин…

Але я все-рівно почувала себе брико.

Я сьогодні направлю журналістський запит директорці Мусафіра Еміне Емірсалієвій (Musafir Emine Kiev) нехай оприлюднить свою офіційну точку зору на цю ситуацію.

І, принаймні, наліплять на двері свого закладу оголошення – кафе халяльне, вхід нечисті – заборонений.
Ну і, звісно, в Мусафір ми більше ні ногою…