Україна зустріла його не лише як історичну постать — його зустріли як полковника українського війська.
Про це пише Родіон Кудряшов , підполковник, заступник командира Третього армійського корпусу Сухопутних військ України у власному блозі на порталі ЛБ. Наводимо слова автора без коментарів редакції.
Прах Коновальця доставили в Україну 13 серпня. У першу ніч після повернення полковника додому біля Патріаршого собору Воскресіння Христового УГКЦ відбулася містерія спадкоємності українського війська.
Домовину перевозив бронеавтомобіль «Austin» 1917 року випуску, зчеплений із гарматним лафетом. На ньому — напис «Отаман Коновалець». У церемонії також використали гармату, ще старшу за бронеавтомобіль, із написом: «Обухівський завод № 889, 1908 рік».
Лафет — ходова частина артилерійської системи, на якій встановлюють і транспортують гармату. У військовому похоронному церемоніалі його використовують для перевезення труни командирів, військових і державних діячів, яким віддають особливі почесті.
Це давня традиція різних армій. На гарматному лафеті проводжали Вінстона Черчилля, військових командирів і членів британської королівської родини. Під час похорону королеви Вікторії 1901 року виникла проблема з кінною тягою, і лафет із труною потягнули моряки Королівського флоту. Згодом це стало постійною частиною британського державного похоронного церемоніалу.
Для України питання військового церемоніалу має інший вимір. Значну частину власних ритуалів ми змушені відновлювати або створювати саме зараз.
Українська військова традиція втратила безперервну інституційну тяглість після поразки визвольних змагань, окупацій, радянських репресій і десятиліть цілеспрямованого витіснення української історії. Ми не можемо просто відкрити старий український церемоніальний статут, який безперервно діяв упродовж століть, і виконати все за готовою інструкцією.
Тому доводиться працювати з історичними джерелами, міжнародною практикою та сучасними військовими нормами. Завдання тут не в тому, щоб механічно реконструювати минуле. Завдання — формувати сучасний український військовий церемоніал, який має власне історичне коріння.
Використання лафета має саме таку логіку. Це не декорація і не спосіб зробити церемонію видовищнішою. У військовій традиції це зрозумілий знак останньої шани командирові.
Так само і з бронеавтомобілем «Austin». Машини цього типу використовувалися під час Першої світової війни та перебували на озброєнні українських військових формувань доби УНР.
У цій церемонії «Austin» позначає конкретну військову добу. Лафет із домовиною командира Армії УНР тягнула машина, пов’язана з технікою українського війська того часу. Саме цей зв’язок між елементами церемонії важливіший за її зовнішню видовищність.
Окрема історія — гармата.
Її знайшли на території кіностудії імені Довженка, де вона багато років перебувала серед старого реквізиту. Ймовірно, раніше її використовували під час зйомок, а потім вона залишилася без належного догляду. На гарматі є справжній бойовий шрам.
На додатковому захисному щитку залишилася вм’ятина і сліди уламків від влучання. Це зброя, яка пройшла бій і зберегла його слід на собі.
Ще один цікавий момент. Ці гармати виготовляли на Обухівському заводі під тодішнім Санкт-Петербургом. Але назва заводу на цій гарматі вибита українською мовою. І це не випадковість.
Коли гармата потрапила в розпорядження українського війська, її, як і інше озброєння, потрібно було поставити на військовий облік. Зброю маркували українською. Це було особливо важливо тому, що українське військо мало озброєння дуже різного походження.
Частину отримували як трофейну, частину купували за кордоном, частина переходила в розпорядження українських військових структур з інших армій. Усе це потрібно було звести в одну систему, поставити на баланс і позначити як майно українського війська.
І от через понад сто років ця гармата знову повернулася до нас. Військова частина офіційно звернулася до кіностудії й отримала її для відновлення та використання під час церемонії. Ідеться не про одноразове застосування. Гармата буде збережена як історичний об’єкт — у музеї або іншому належному меморіальному просторі.
Але фізично повернути історичний предмет — ще не означає повернути його в історію. Недостатньо очистити метал і відновити механізми. Треба повернути йому контекст. Пояснити, де він був, через що пройшов, чому важливий і яке місце має посісти тепер.
Те саме стосується перепоховання Коновальця. Перевезення праху саме по собі не створює політики пам’яті. Вона виникає тоді, коли держава бере на себе довгострокову відповідальність. Визначає місце поховання, забезпечує його належне утримання, формує зрозумілий церемоніал і вписує постать у ширший історичний контекст.
Багато українських військових, державних і політичних діячів померли в еміграції. Їхні могили залишилися в різних країнах Європи та Північної Америки.
Це було наслідком не лише еміграції. Значна частина цих людей не могла повернутися, тому що держави, за яку вони боролися, не існувало. Інші залишалися поза офіційною українською пам’яттю вже після відновлення Незалежності — через політичні суперечки, інерцію радянських оцінок або відсутність послідовної державної політики.
Перепоховання — це завжди рішення живих. Це відповідь держави на питання, кого вона визнає своїм попередником, чию боротьбу вважає частиною власної історії і з якою традицією встановлює зв’язок.
Державне вшанування при цьому не означає історичної канонізації. Постать Коновальця й надалі має бути відкритою для дослідження, критики й дискусії. Держава не зобов’язана схвалювати кожне рішення людини, щоб визнати її місце у власній історії. Пам’ять не повинна підміняти історію. Але й складність історії не може бути виправданням для відмови від власної пам’яті.
Збройні сили незалежної України постали у 1991 році. Але українське військо не почалося у 1991-му. До нього були армії українських держав, військові формації визвольних рухів і люди, які створювали українські військові інституції навіть тоді, коли сама українська держава не могла втриматися.
Ми не можемо змінити того, що ця традиція не дійшла до нас безперервною. Але можемо вирішити, якою вона буде зараз. Ніхто не збере нашу військову історію за нас. Її треба самим знаходити, осмислювати і повертати в живу практику держави.
Щоб зрозуміти, чому цей зв’язок був обірваний, достатньо подивитися на умови, в яких діяло покоління Коновальця. Україна тоді опинилася в ситуації трикратного фронту ворожого презирства. І крізь усі ці фронти нам доводилося продиратися, виборюючи не тільки територію чи державні інституції, а саме право України бути самостійним суб’єктом.
Нас не збиралися визнавати просто тому, що ми цього хотіли. Треба було створювати армію, встановлювати владу, тримати зброю і змушувати інших рахуватися з фактом: Україна була, є і буде.
Тому перепоховання Коновальця — це не лише історія про одну могилу. Це один зі способів відновити зв’язок між поколіннями українського війська.
Воно не закриє дискусій про Коновальця і не дасть простої відповіді на всі суперечки про українське ХХ століття. Та його сенс і не в цьому. Сенс у тому, що частина української військової історії перестає бути лише історією архівів, музеїв і чужих кладовищ і знову стає частиною практики української держави.
Власну традицію недостатньо мати в минулому. Її треба щоразу здобувати в теперішньому.
Бо держава визначає своїх попередників не лише підручниками, законами, пам’ятниками чи назвами вулиць. Вона визначає їх і тим, кого ховає як своїх, які почесті їм віддає і кому знаходить місце у власній землі та власній пам’яті.
Користуючись нагодою, запрошую всіх на виставку Третього армійського корпусу біля заводу «Арсенал» — «З поверненням, Провіднику!», присвячену Євгену Коновальцю. Там представлені зразки військової техніки доби Української Народної Республіки, зокрема й експонати, які військові корпусу відновили спеціально до повернення полковника додому.
